Always Finish What You've Started

Знову мені не спиться, лежу собі на ліжку і не можу придумати гідне заняття, як провести ту ніч з суботи на неділю. Згадала собі, що починала писати в блозі, бо хотіла розказати про поїздку в Америку,про яку мене постійно розпитують. І не закінчила) Зараз якраз perfect time, щоб це зробити) Наскільки я пам*ятаю, то я зупинилася на тому, що ми приїхали до Столиці і лягли спати) Попереду ще було три незабутні дні, про які я ніколи не забуду...

Кажуть "побачити Париж і померти"...Ну, тут люди трохи перегинають палку, помирати в будь-якому випадку не треба. Треба жити і знаходити в тому житті шось прекрасне, серед всього різного, яке нас оточує))
Але побачити Капітолій - то варто. Я не велика прихильниця архітектури і не розбираюсь в ста тисячах стилів бароко-ренесансу, зато я читала Дена Брауна) Хто знає, той мене зрозуміє)
Поки була в Вашингтоні, реально відчула себе професором Ленгдоном. Особливо коли гуляла по нескінченних коридорах Капітолію, бібліотеки конгресу і таааак даааалі.
Одним словом - там є на що подивитися, але не буду скидувати сюди 100500 фоток, а то нецікаво стане. Краще зберіться і самі поїдьте в Дістрікт оф Колумбія))
Або на крайняк - гугл в допомогу))
В Капітолії взагалі можна гуляти годинами, а при виході вас чекає дуже продуманий хід - досить непоганий ресторанчик, де можна набратись сил після нереально пізнавальної прогулянки)

А ще виявилось, шо в центрі Вашингтона є ботанічний сад) Приємне відчуття - в 30-градусну жару погуляти в прохолодних Джунглях і Пустелі)Так кімнати називались. І орхідеї там прикольні))

Ага, таке не тільки в фільмах буває) Більше того - цю машину ми сфоткали біля головної будівлі ФБР.
Виглядає там все досить суворо, ми навіть не зовсім зрозуміли, де вхід в то Бюро))
Такшо все там серйозно. А ше я дуже-дуже довго хотіла побачити десь справжнього агента ФБР, але там не було ні душі. Тому я зробила висновок, шо вони просто маскуються і покинула ту ідею))

Ця фотографія кагбе не дуже в тему, на ній нема ніяких цікавих географічних місць. Але вона така нуууу я б сказла американська))
Бракує тільки прапора американського і ше орла американського))
І ше вона мені нагадує про Вашингтон як нішо інше. Це такі приємні відчуття - після реально довгого дня (бо наші прогулянки тривали по годин десять в день, шо витримати не так і просто) завалитися в велике ліжко після холодного душу)))

Замість фоток Білого Дому чи Монумента Вашингтона - Смітсонівський замок. Знову ж таки - любителі Дена Брауна мене зрозуміють. Це я про книжку "Ангели і Демони", до речі))
Там, правда, був Смітсонівський інститут. До нього ми не добралися, зато ми були ше в музеї з аналогічної назвою.
І де тільки ми не були, зараз навіть згадати тяжко.
Але той замок дійсно гарний. Вартий уваги, скажемо так) Бо, наприклад, в Білому Домі я зовсім нічого цікавого не помітила.

Смітсонівський Замок. ракурс номер 2. І просто така мила фотка. Остання фотка, пам*ятаю як зараз - після неї зразу фотоапарат викл((

І тут я безстрашно вилізла на ту штуковину, бо була переконана, шо то буде файна фотка) А всі наші мужики кричали мені "аааа Соля злізььььь". Але фотка на фоні Олівця (так ми називали монумент Вашингтона вдалася))

Такоє))

А тут ми з Тузом позуємо))
Це був наш останній день. Наші друзі приїхали з Нью-Йорка, такшо нам стало веселіше) І погода не могла не радувати - вона нарешті змилувалась і можна було спокійно пройти 500 метрів і не вмерти від жари без води))
Отак галопом-по-європах пройшли наші вихідні в столиці   одної з найвідоміших країїн) Ну шо можна сказати - від життя в Америці зовсім інше, ніж в нас. Не те шоб краще чи гірше. Просто - інше) І люди інші. Їжа інща. Ментальність інша. По-своєму прикольно. Але додому теж хотілося. Хоча зараз, згадую про всі свої можливості там і про всі пропозиції залишитись і часто навіть жалію)
Але то таке, майбутнє дуже непередбачуване і жаліти не варто. Ше стільки всього попереду))

І все-таки про найцікавіші моменти з тої поїздки, про найцікавіших людей і найцікавіше, шо зі мною було розказати не вдалося. Чесно, це залишиться тільки в моїй пам*яті хо-хо-хо) Все-таки треба лишити місце для чогось приватного) І для фантазії теж) Зате я в с воє задоволення згадала одне з найцікавіших літ в моєму житті))To Be Continued One Day=) 

Going Home

По якійсь невідомій для мене причині, натхнення приходить тоді, коли його зооовсім не чекаєш. В дуже непідходящий момент...Тоді, коли в тебе день розписаний по годинах, треба здати останню сесію, піти в спортзал, попрацювати, дочитати книжку. І от якраз тоді просинається бажання забити на все, сісти і написати зовсім непотрібні слова і фрази:) Але от є в мене така проблема - поки не зроблю те, чого хочеться, заспокоїтись не вдасться. Тому лишаю все як є і продовжую те, шо там ше не дописала) Пишу для себе, так мені подобається.

Мені недавно друг сказав, шо я хвора і в мене манія уваги. Я навіть формспрінг видалила, шоб заспокоїти і його, і себе, але блог цей все-таки залишу. Його і так небагато людей читає хаха

Так от...Шось там було про Америку. Я добре пам*ятаю останні два тижні на роботі. Я зробила собі такий велииикий календар на 14 днів і кожен день закреслювала і то був для мене мега ритуал)) До Америки привикається швидко, за пару тижнів відчуваєш себе як вдома, тому думки про повернення на україну здавались мені якимись навіть нереальними. Признаюся, були в мене мислішкі залишитсь в США і пакарять Амєріку, але я так цього і не зробила. Зараз вже важко вирішувати, чи то було правильне рішення, бо там в мене були перспективи з тих ліпших, але бля...Шо зроблено, то зроблено)

Після всіх наших пригод запланована поїздка в Вашингтон ДіСі, здавалося, то як в магазин за хлібом і молоком сходити. Все бачили, все знаємо, вже не страшно. Тим більше це вже була дорога додому, хоч і з зупинкою в столиці, але все-таки - дорога додому)

Зробивши фінальний рейд по новоорлеанських магазинах ми накупили всяких-різних радостей, всякої американської фігні)) Я от досі тільки не можу зрозуміти, чому я не купила футболку старбакс. Я, звичайно, розумію, шо її і в нас купити можна, але блін...американський дух - то святе)

Наша 32-годинна поїздка by Greyhound то не є особливо цікава тема, упущу її. Досі не розумію, чому ми не полетіли в Вашингтон літаком, це для мене загадка посьогодні, але про то теж не буду) Весело стало аж тоді, коли в 2-00 за американським часом (тобто посеред ночі) ми приїхали туди, звідки почались наші пригоди ше в травні - на станцію в ДіСі. Готель був заброньований з 12 ранку, такшо нас очікував останній "приємний" сюрприз - ночівка на вокзалі з бомжиками на сумках. Олег переконав мене, шо спати треба по черзі, а то дійсно можна проснутись бомжами без документів. Так ми і зробили. Точніше не зовсім так, бо в результаті вийшло, шо спала тільки я хо-хо. Ну блін, я ж дівчина, а все в тому світі для дівчат))

В другому кінці залу сидів і говорив сам до себе старий китаєць...Точніше кричав. Видно було, шо в нього йде якась дуууже сильна внутрішня боротьба, бо він дуже сильно спорив і то спочатку було трохи смішно, а до 5 ранку хотілося плакати вже від нього))

Ну ладно...Цю чудову ніч я згадувати не дуже хочу. Факт залишається фактом - і в Україні, і в США, і взагалі будь-де є дивні люди. Бо люди всюди однакові)

Ше я в Америці зрозуміла одну прекрасну річ. І сталося то якраз в той ранок, про який писала вище. Ми не вмієм цінувати елементарних речей, елементарного комфорту, який є в кожного з нас. І ото все про піраміу Маслоу - то все свята правда. Коли ми не можем заповнити перший рівень тої піраміди - стає зовсім зле. Яке щастя приносить думка про те, що нарешті є де поспати, є душ, є кондиціонер якийсь і шампунь бляха-муха))

HoJo

Та-та-та, коли ми нарешті опинилась під Howard Johnson's на Нью Йорк Аве...О так, це був момент абсолютного щастя,  то було повернення блудного сина дубль два) Після 50 годин без сну, їжі і спокою, нарешті можна було просто сходити в душ, поїсти фруктів, куплених по дорозі на мексиканському базарі і вииииспааааатись...

Дорога додому була не такою простою, як здавалося спочатку. Але то було круто. Вашингтон - то як зовсім інша країна, порівняно з Орлеаном або МіртлБіч. Кожна частина Америка - особлива по-своєму, так що відвідати варто буквально все) Так що після всіх пригод треба було як слід виспатись і наступного раннього ранку починати свій тріп по столиці))

п.с. А ше в мене Вашингтон асоціюється з сиром Філадельфія)) Тому що кожного ранку на сніданок я спускалася в буфет, робила тости з сиром і апельсиновим соком (як пишуть америкоси OJ) і верталася в номер щоб покайфувати)) Ці сніданки чомусь запам*ятались на все життя, хоча це й нічого особливого хаха знаю))

Philadelphia Commercial haha

Ням-ням=))

Так от, рекламу сиру зробила)) Попробуйте, так дійсно дуже смачно)) А ше особливо якшо вам приносять сніданок в ліжко - то взагалі кайф))

І так, вертаємся до Вашингтону) Більше про нього напишу в наступному пості, але два слова скажу і зараз. Поїхати туди в будь-якому випаку варто. Банально - але побачити капітолій, Білий дім, Штаб квартиру ФБР, пам*ятник Лінкольну і ше багато всякого-різного, про шо жалі, звсіно ж, буде)) ту бі контінюед, як-то кажуть.

Але з іншої сторони, ДіСі - то скорше місто-музей, ніж просто місто. Я не бачила там ні одного місця, де можна подвіжувати or something. Зате подивитист і пофоткати є шо)) Особливо прикольно, якшо почитати "Ангели і Демони" Дена Брауна перед тим)) І потім на екскурсії по Капітолію і Смітсонівському музею згадуються всякі-різні моменти) Прикольно так)

Сталіца

Must Sees

Крім того, шо ми час від часу їздили на роботу, в нас було трохи і вільного часу=) Найчастіше ми проводили його, валяючись на ліжку і дивлись фільми. Ну або трошки зловживали алкоголем, але про це я пистаи не буду. Залишу місце для фантазії хаха.

Час від часу, ми все ж таки вибиралися в Down Town або ще в якісь цікавенькі місця))

Downtown New Orleans

В Новому Орлеані, до речі, популярна магія вуду. А ще в них є свято Марді Гра. Це типу в французькмоу стилі. Щось схоже на карнавал. Зі всякими масками і кольоровими бусами. Хах, шось мені це так запам*яталося...
Маски - це взагалі один із символів цього міста. Так само як і джаз. Новий Орлеан - це якраз батьківщина джазу. Джаз же ж виник як музика чорних рабів. Карочє, про це можна і в гуглі почитати, кому цікаво.
Краще повернутись до якихось цікавих історій... Наприклад, одного разу, коли ми вийшли з автобуса, якийсь обкурений чувак подумав, що Олег - то Роберт Паттісон)))
Я ціле літо з нього гнала потім. І досі згадую йому ото "Did You Play In Twilight?". Бачили б ви ах**ший вираз лиця того негра, коли він це питав)))

Mardi Gras

Один з мінусів Америки - без документів вам фіг продадуть алкоголь чи тютюнові вироби. Це не так як в нас)) Коли ми працювали в магазині, нас попереджали - якшо продамо пиву комусь under 21, на перший раз - штраф 1000 $)) Цього достатньо, шоб перевіряти документи в всіх, одного разу я взяла айді в чувака, якому було 30)))

В Hard Rock Cafe нам так нічого алкогольного і не продали =((
Прийшлось пити фруктові коктейлі хо-хо

Hard Rock Cafe

Шо ше цікавого...Всю культурну програму ми з хлопцями залишили на останні три дні. Вони в нас були достааааатньо активні)) Ми побували всюди здається))

Круїз по Місіссіппі, рейд по магазинах, по вечірньому місту, їхній розрекламований акваріум, всякі там парки))

Прикол в тому, шо в нас було ціле літо, а ми дотягнули все до останніх днів, коли вже майже сиділи на сумках і нам нарешті зробили спільний ихідний)) Шо бувало дуже рідко, точніше - такого ше не було))

Замість 100500 слів, я краще скину декілька фоток)

CHUCK everywhere XD

on a cruise

Seahorses=)

Work

Наші будні в апартаментах на Зеніт Стріт не потребують особливих коментарів)

Отак мене любили наші мужики)) Шкода, шо того Мішаню довелось залишити там, бо подорожувати з ним було б не особливо зручно))


Зате він грів мене довгими одинокими вечорами, коли всі працювали в нічну зміну, а я двіжувала сама)) Фільми з ним дивилась))

А ше з ним було прикольно спати))

До речі, про ведмедів...Американці були свято переконані, що Україна - це Сибір, там холодно і всюди ходять полярні ведмеді.
Чесно, вони дуже сильно дивувалмся, коли я їм пояснювала, що в нас теж є літо, є навіт море. А найбільше дивувалися, шо ми це не Росія і не СРСР) А ше частіше поняття не мали, хто ми такі і шо робимо в США)

Chill Out))

Жили ми весело і дружно. Я, Олег, Поляк, Сава і Рома. веселі то були часи)) Ага, я забула ше про одних немаловажливих "жителів" нашої скромної оселі - амриканських тараканів. О так-так-так...

Насправді, до кінця літа ми так до них звикли...Так звикли...По приїзді в Україну я навіть сумувала за нмим) Жарт, звичайно ж))

 Тепер про роботу. Все ж таки слоган програми "Work And Travel".
Насправді, робота продавця в магазині - це мабуть найбліьш...ну як би то сказати...Робота, на якій ще можна відчути себе людиною, а не, курва мать, рабом-кріпаком-невільником, як то було в Marriot. Стоїщ собі на касі, спілкуєшся з людьми. Насправді в Америці, як і всюди, я зустріла дуже багато цікавих людей. Людей, які дали мені зрозуміти, що представляє собою ота Гамерика. Їх погляди, ставлення до світу і до себе. Американці не тупі. Вони просто інші, вони привикли жити не так, як ми.

Сірожа із дуінг лаундрі=)

 Так от...американці знають свої права. Вони не знають нічого про інших, зате добре знають те, що потрібно їм для власного життя і добробуту. Одного разу один хлопець написав мені листа, я досі його маю)) Там він якраз точно підмітив "американці зневажають тих, хто на них несхожий"...шось в тому є. І ше - американці дуже люблять писати оті записочки. Це так мило, в мене ціла колекція))

А ще в нас був крутий бос. Містер Маурісіо))
Такий собі дядько з Гондурасу, який приїхав в США просто механіком, а став мільйонером. Це для Америки нормально)) А ще була Міс Кейт)) Наша менеджерка Катя))
Оскільки в наших апартаментах дівчат, з якими можна було дружити, не знайшлося....ми з Кейт швидко подружилися і о так, нам було дійсно весело)) І хоч зараз ми вже рідко спілкуємся(( Про шо я часто жалію...Завжди приємно згадувати наші походи по магазинах в Lake Side Mall

Dining Out

Крім того всього, було і багато іншого. Було і пограбування з пістолетом. І непорозуміння з клієнтами... о да...за місяць я дуже добре вивчила фрази "go to hell", "f*ck off")) правда, застосовувала я їх вкрай рідко)) але бувало))

Потім сталось так, що мене відпраили в новий магазин. І залишили його на повну мою відповідальнсть. Це звичайно велика честь, але бляяя, відповідати за ремонт в декілька мільйонів - це доволі весела справа)

Greek Salad

 Зате в мене з*явилась можливість потусуватись в найкрутішому райончику Нового Орлеану) Називався він Old Metairie і там жили лікарі, юристи і ше всякі чуваки на Maserati =) Але ці розповіді упустимо)

Для всіх, хто планує відвідати США, можу сказати ще одну цікаву річ - в Америці ніхто нікому просто так не платить гроші. Поки ще вдома всі вибирають контракти, все виглядає доволі привабливо і багатообіцяюче...Оті всі описи контрактів. А факт такий - якщо хочеш заробити - доведеться працювати по 12 годин, а то і більше. Мійособистий рекорд - 16 годин=)
Після того дуже солодко спиться))

Our Boss

А ще не завжди везе з роботою...Нам було добре, бо вона була завжди. Були б сили і бажання) А от в інших людей 32 години на тиждень і фіг ти шось заробиш. І відробити програму за таких умов досить важко.
Я вже не кажу про всякі там поїздки Майамі - Нью Йорк - Лос Анджелес)

І все-таки, я раджу спробувати себе) Це як мінімум - незабутній досвід))) І купа спогадів)

Me and Mr Mauricio

Отака-от була наша робота на Shell Station. Взагалі-то ми працювали продавцями. остання фотка - то зі зйомок реклами (та-та, ми ше і в рекламу потрапили). Насправді ми носили отих жовтих штучок і не заправляли машини хаха.
Ми проадвали газети, каву і M&M's з кокосом і всякі інші радості))))))
А шеееее ми всі зібрали колекцію американських квотерів (монет в 25 центів). Кожен штат має свій власний знак) Це було дуууже цікаве заняття, до речі)))

Це була частина "Work", звичайно неповна. Все розказати просто нереально, та й деякі історії все ж таки не для інтернету)))
Частина "Travel" буде далі))))

New Orleans. First Impression

Дві пісні, які назавжди застрягли в моїй голові і завжди-завжди будуть нагадувати незабутні дні в Myrtle

Skillet - Say Goodbye

Stone Sour - I'm looking at you through the glass

Дивна властивість пісень - вбирати в себе спогади і асоціації. Навіть через багато-багато часу, коли включаєш якусь пісню - перед очима виникають ті ж події, ті ж люди, ті ж місця. Така собі скринька пам*яті. Ніщо так не передає враження, як музика.

Прикол Америки в тому, що вона зовсім різна. Кожен штат - це своя історія, свої люди, свій менталітет, шо там говорити - навіть закони різні і клімат. Тому про кожен з них можна написати історію вражень, які все не закінчуються і не закінчуються...І все буде по-іншому.

Преша половина дороги до New Orleans не представила собою особливого інтересу - пустий автобус, де можна було розвалитись на два сидіння з подушкою, слухати музику в навушниках і уявляти себе супергероєм в суперобставинах=)

Але наближався вечір, автобус без зупинок їхав на Південь. Для довідки - Південь Америки - це переважно бідні штати (Алабама, Джорджія, Луізіана), це 40 градусів жари і 100% вологість повітря, це переважно чорне населення, люди там живуть значно скромніше, ніж на Півночі. Близькість Мексики - як наслідок - купа мексиканців-нелегалів. Хороших добрих людей з жахливим акцентом. Після знайомства з тою частиною населення, признаюсь чесно - ненавиджу іспанську=(

New Orleans я пам*ятаю дуже добре. І він, напевно, заслуговує на дві розповіді. Перша - це перше враження. Неоднозначне, шо тут і говорити. І так - я в автобусі, контингент інших пасажирів - це окрема історія. На вигляд злі чорні дядьки, замучені дорогою як і я, не викликали довіри. Даремно і говорити, що всю дорогу з пересадками в нічній Атланті я не то шоб не закрила очей - я дихати боялася. А ще й стався досить оригінальний інцидент - від психологічної напруги мої нерви здали і в 3 ночі (коли всі тихо-мирно спали) з моїх рук (о бооооже як то сталося) вилетів телефон. Точніше я його викинула в салон автобуса. саме так - руа дьогнулась і я пошпурила телефоном в якогось негра. Проснулось відразу піватобуса. Я вже думала починати молитись, як тут мене дуже здивувала реакція - всі почали допомагати мені шукати той телефон, питатись як я, чи все нормально) Це доволі приємно. Якось не по-українськи правда. І це приємно здивувало.

При в*їзді в місто до мене підсів цікавий дядько. Він все життя пропрацював далекобійником (а в США це вважається одна з найважчих робіт). Так от...Він їхав додому в Орлеан, відвідати родину. На вигляд страшний капєєєєц, а насправді така хороша людина. Стільки всього розкзував, попереджав про небезпечність Нового Орлеану. Ні для кого не секрет - Н.О. найкримінальніше місто Америки.

Перше враження про місто було таке, ніби я попала в місце, де все зроблене з бетону і каменю. 

Купа мостів, купа машин, ніякої природи, ніяких людей на вулицях. Після Карлліни це було шоком. Це був зовсім інший світ, якщо не планета. 

З першого погляду і не повіриш - щО Орлеан старовинне французьке місто, з дуже сильною культурною історією і своїми традиціями в трохи незвичному, старофранцузькому, стилі.

Але про це пізніше)

От ми вже на станції. Я чекаю Олега і компанію. Сиджу собі і розумію, наскільки я змучена. Наскільки просто хочеться спокою, хочеться додому. 

За півгодини мене забрали. Від радості я просто не могла сказати ні слова. Ура, я вже не сама. Зустріти близьких людей - Олега, хлопців з політеху - то була невимовна радість в тих умовах.

Новий дім на 3 місяці, нові приколи і пригоди ^^

Правду кажуть - неважливо де ти, головне - то є компанія. І мені з цим пощастило. Навіть в Орлеані, де тупо не було чим зайнятися, ми собі знайшли спосіб весело провести літо=))) Про то далі)

USA. Part II. Sunny SC

В такі моменти, коли зовсім-зовсім не спиться і зовсім-зовсім ніхто не заважає, можна спокійно сидіти з великою кружкою чаю і згадувати всяке-різне. Я починала писати про Америку раніше, зараз знову міні-ностальгія. Пишу це просто для себе, взагалі не думаючи, чи прочитає це хтось)
Так от, я зупинилася тоді на тому моменті, коли сіла в автобус...
Ніколи не забуду того відчуття - як на безлюдному острові. Їдеш невідомо куди, немає нікого, немає навіть телефону. Зовсім сам. Зовсім. І не знаєш, чого чекати від наступної секунди. А згадувати це круто, до речі))

Омину я трохи то все, шо творилося в моїй голові за тих 12 годин маршруту, це і так словами не передати. Підкінець прийшло полегшення, коли автобус виїхав з диких лісів, через які проходила траса і я (вже, чесно, без страху і переживання) підняла голову і побачила Південну Кароліну во всєй красє)

Настрій покращився. І хоч я, як і раніше, поняття не мала, шо мені робити по приїзді...Я зрозуміла, що буде весело.

Міртл Біч. Одне з багатьох курортних містечок на березі Аталнтичного океану. Шо тут скажеш - атмосферу словами передати важко. З часом все потрохи забувається, але коли я згадую це місто, то зразу згадується повітря...Таке зовсім легке, безпроблемне, я б сказала) І вітерець з океану...І ми з Настьою і Люсьою гуляєм по Ocean Boulevard, але про це пізніше)

Отак приблизно це виглядало. От тільки шкода, що фото зовсім не передають емоцій=(
Про Міртл Біч говорять часто, що є і кращі місця, але зі всіх місць в США, де я побувала, там найкраща атмосфера. Які б не були проблеми, як би не було важко привикнути до роботи і всього іншого, все-таки там я почувала себе щасливою)

Тепер вернемся до сухихи історичних фактів. Тобто до того, шо вібувалось далі. Весь мій ентузіазм зазнав епік фейлу, коли я вилізла з автобуса на станції і треба було шось вирішувати. В мене була адреса. Це вже щось.
Я з неймовірними зусиллями витягнула сумку. після 30 годин неспання вона здавалась мені непідйомною...Доповзла до таксі, швиденько вмостилася на передньому сидінні і сказла куди їхати. Таксист попався на диво прикольний, навіть знав шось про Україну. Вже не пам*ятаю всіх деталей, але точно пам*ятаю, як він розказував, як небезпечно в Америці одинокій гарній дівчині хаха. підбадьорив мене на славу))

Правда, довго думати про це все не було часу, бо на горизонті з*явився цікавий об*єкт. Marriot Hotel...Місце, яке скоро стало нашим нічним кошмаром

Нєєєє, ну виглядає-то воно непогано...З цим я згідна, але за всім цим чудо-сервісом і першокласними 4-зіркоими умовами насправді приховується реальність життя...Важка праця не-американців - мексиканців, азербайджанців, греків і ще кого-завголно. Зовсім інша сторона життя "Голубої Мрії". Не така як в фільмах, можете повірити мені на слово, я знаю, про що говорю:)

Я дівчина смілива. А хулі, таксі зупинилося біля головного, вибіг конс*єрж, зустрів мене як посла Швейцарії, нормааааально...На ресепшині я довго і нудно пояснювала, хто я і шо там забула))) Як згадаю це зараз...Ой бля)
Все-таки, не зі всіма ворк-енд-тревелами таке буває, мені явно повезло) В кінці-кінців мені все ж повезло. Пропустим нудні деталі. Мене поселили в будиночок напроти МакДаку з двома супердівчатами з Дніпропетровська. І хоч я зараз з ними рідко спілкуюся, те, через шо ми пройшли разом не забудеться ніколи)) Мене нагодували і відправили спати. Завтра був важкий день, але я відчувала себе абсолютно щасливою людиною. На всі сто. Як мало треба для щастя - просто подушка. Океан був за 5 хвилин, а я так його і не бачила. В такі моменти я завжди згадую слова Скарлет О*Хари "Я подумаю про це завтра"....

Роботу описувати не буду. Хаускіпінг. Жах. Немає слів. Я зразу знала - надовго я там не затримаюсь. Це для мене занадто) І хоч мене запевняли, що треба просто змиритись і...і змиритись. Я знала, шо того не буде) Лишнє, мабуть казати, що з менеджерами готелю в мене не склалося хо-хо-хо.
І все-таки, правду кажуть - з часом все поагне забувається, залишаються тільки найприємніші спогади. Для мене це мої подруги по нещастю і щастю одночасно - Люся і Настя, Ocean Blvd, Piggly Wiggly, океан і фанта виноград))))

 Насправді, спогадів і емоцій стільки, шо хочеться писати і писати. Просто шоб колись це не забути.
Було всяке-різне. В нас вдома була облава міліції, були китайки, які вчили нас робити орігамі і нагодували нас китайською качкою)) Були нічні купання в океані, уууу наші улюблен перекри "на крильце"...Я вже казала про фанту виноград?) Зараз вона є і Україні, але вона тут кончєна і взагалі то не то))
А ше якось ми бухали на пляжі, а за то могли і депортувати ^^
А ше - ми потрпили на з*їзд байкерів. цікаве видовище. Наша сусідка зверху, приємна така жіночка прийняла в гості штук 10 чорних чуваків і вони жили там поки був той парад) Кликали нас на пиво. А ми закрилися на всі замки)))) І спати було трохи стршно під дикі крики "сусідів")))

Ехххх...вєсєлуха там була. Є шо згадати... І то файно.
Але в мене були деякі інші плани на це літо. Місяць в Кароліні пройшов як день. Я  і помітити не встигла як поставила дівчат перед фактом: я збираю речі, завтра зранку автобус до нового Орлеану. Перед від*їздом забігла попрощатись в студентський центр. На мої слова про Орлеан чувк-власник витраращив на мене очі і сказав "Нуууу ти даєш...Ти взагалі знаєш, шо в Орлеані тебе застрілити можуть?" а я йому "Тепер знаю". Це була важлива інформація. Принаймі було про що подумати в дорозі.

І от знову...Знову "Грейхаунд", за яким я так заскучила. Ну, не перший раз. прорвемся. В руці був телефон, а в голові думка "мене вже ніого не здивує". Я просто не знала, куди я їду)) Якби знала, напвено б не ризикнула.

USA. Part 1

Пишу поки не забула ті 4 неповторні і веселі місяці в Штатах)

Рівно два роки тому, коли я була на 2 курсі, мені в голову остатосчно вбилася нав*язлива ідея - я їду в Америку! Насправді, я думала про це ще зі школи, але не всерйоз, а як про далеку нездійсненну мрію...І тут, як сказала я више - 2 роки тому мрія стала реальністю і все, що залишалося - це наважитись і не втратити можливість.

Згадуючи весь той довгий шлях, мене аж мороз бере по шкірі, бо це було не так легко і на мою долю перепало більше випробувань, ніж для середньостатистичного студента в Америці:) Але про це пізніше. Нуууу, перший етап не настільки цікавий, тому напишу просто і коротко: це велика головна біль. Збирання документів, дострокова сесія, вибір роботи (який ми не дуже успішно зробили), одним словом - нудота одна. І навіть не було відчуття, що скоро буде Амрика) Відчуття з*явилося приблизно в той момент, коли за два тижні до від*їзду я в 8 ранку стояла під стінами скромного будиночка під назвою Посольство США

Вистоявши там не мало-не багато - годин 7, я без каменя на душі вийшла звідти з зеленою карточкою, яка була вершиною моїх бажань і означала одне - в Америку я їду!

Коли я повернулася до Львова всі мої флюїди щастя здуло вітром, бо наступного дня мене чекала чудова новина - наша з Олегом робота накрилася мідним тазом і їдем ми в різні кінці Америки і їхати туди чорт зна скільки з Вашингьону, куди ми завчасно купили квитки...Тут, признаюся, в мене був мінімальний нервовий зрив, мама свідок, і був би він в кожного, хто потрапив в схожу ситуацію. Ще одна вєсєлуха полягала в тому, що треба було придумати, як ж ми доберемся до тих наших чудових роботодавців. Дорбре, шо Америка - не Україна, і там можна все спокійно і безпроблемно зробити з допомогою Мережі Інтернет. На той момент ми не придумали нічого розумнішого, ніж скористатися автобусами Грейхаунд, такими "популярними" в штатах і такими розрекламованими в інтернеті. 

На вигляд досить круто, ну правда ж? Але на тому сайті, на жаль не було вказано, хто їздить тими автобусами, але про це пізніше. Так от, знайшли ми маршрут і ніби заспокоїлися. Трошки. Але все було попереду.

Зараз, згадуючи всі ті "дитячі переживання" мені смішно і весело. І я навіть рада, що пережила то все, це навчило мене, що як мінімум з будь-якої ситуації є два виходи. Це правда.

Далі...Далі був Бориспіль і ніколи не забуду одного моменту - як ми отримали квитки і йдучи на посадку в літак я махала мамі рукою і усвідомлювала, що побачу її в кращому випадку через місяці 4, а то й довше. І приїду зовсім іншою людиною, бо думала, що Америка змінить мене. Дурна)

13 годин перельоту не пішли мені на користь. Мало того, що я отравилася "чудовим" обідо від Air France, так ще й від нічого робити подивилася "Twilight". Досі не знаю, від чого з тих двох мені було більше зле. Ну факт залишається фактом - Америка зустріла мене туалетом, над яким я простояла немало з зеленим кольром лиця і переляканими очима, бо я думала, шо смерть моя близько. Я впевнена, шо то були ті "Сумєрки" винні))) карочє, ні краплі романтики...

Далі був Greyhound. Станція в "сталіце" вразила мене настільки, що я перший раз за останніх років 10 так сильно захотіла до мами. От так сиділа і думала : я хочу до мами. 

Все може б і нічого, якби ми не потрапили туди в 12 ночі і не побачили картини маслом: купа чорних бомжів ходять і розказують тобі, які вони бідні бо недавно вийшли з тюрми і не мають грошей на їжу. Такшо дааа, це було весело. А ще веселіше було те, що нам з Олегом треба було купити квитки в різні кінці Америки і роз*їхатись, покидаючи один одного на отой чорний контингент автобусів. десяток автобусів біля спеціальних "воріт", сотні людей і ні одної білої людини, не враховуючи декілька наших студентів то тут, то там) 

Я сіла в автобус швидше за Олега, ніколи не забуду того моменту, коли автобус рушив і я дивилася в зал і розуміла, шо тепер сама за себе мушу відповідати і вирішувати всі проблеми сама. Це було дійсно страшно. І все ж в мене був квиток Washington DC - Myrtle Beach, SC і це означало - пригоди попереду!

                                                     Далі буде....