З самого початку цей пост мав бути про мою подорож до Ірландії, а конкретно - до Корку (я, на приклад, не була в курсі - це друге за величиною ірландське місто, якщо хтось теж не знає). Хм, так от, я думала то будуть надзвичайно туристичні вихідні. Я взяла з собою фотоапарат, карту і думала про те, які феєричні статті будуть в моєму soup for soul. Я чесно-чесно не шукала пригод і навіть намагалась триматись від них подалі, але як відомо - вони (пригоди) якраз-таки приходять тоді, коли їх ну зооовсім не чекаєш. Корокто кажучи - тут не час і не місце, до того ж моє життя вже досить жорстко навчило мене, що приватні речі краще тримати при собі і надіюсь ця життєва мудрість мене вже ніколи не покине :)
Тому повернемось до Ірландії. Чесно, то країна, про яку я ніколи не мала ніякої думки (підозрюю, як і багато українців). Ні поганої, ні хорошої. Це завжди було щось таке далеке, куди я тоооочно не збиралась. По-перше, оскільки Ірландія не входить до зони Шенген - туди нам полюбому потрібна віза. По-друге, хоч ніхто і не сперечається, що там багато цікавого (а особливо природа), то все-одно це якось не достатньо переконує, щоб тратити купу зусиль і грошей на таку поїздку. Ну, не знаю, може я і помиляюсь, але веду до того, що ніколи не чула щоб хтось марив Ірландією (як марять Парижем і т.д.). Ну може Дублін це і приваблива ідея (до речі, про нього - в наступному пості) але от решта...
Ясно, що коли ми не чекаєм - нам зазвичай багато що падає як сніг на голову. Принаймні так сталось зі мною, коли мені запропонували взяти один проект, пов'язаний вгадайте з чиииим? Так, дякую моїй коханій роботі, яка (крім сліпоти і купи нервів) дає мені можливість трохи подорожувати. Після Лондона це друга довготермінова поїздка в цьому році і в мене був (і досі є - юхууууу чекаю січня) шанс поїздити по всій країні.
В попередній статті я вже поділилась першими враженнями і то якраз то, про що я хочу сьогодні ще раз погворити (простіть мене за мою розсіяність і за те, що я вже третій абзац пишу і далі нічого толкового). Так ось - Ірландія як Ірландія - не буду вам про архітектуру тут розказувати, вікіпедія то явно не мій стайл :) Я про людей. І ця тема дуже гостро стоїть мені в горлі протягом останніх кількох днів. Бо зараз я у Львові. А три тижні тому була в Айрленд.
І от, двадяцять днів і три з половиною тисячі кілометрів - і привіт, інший світ! Я от вже протягом трьох років не мала як пояснити своїм друзям, чому я ніколи не повернусь в Україні і чому мене не тягне додому. Я була, є і буду в цьому впевнена і немає такої сили яка б це змінила - але конкретних аргументів мені чомусь завжди бракувало. І от ці два тижні на півночі, майже на кінці світу - дали мені можливість тепер дуже чітко висловити свої думки. Свята правда, що жодна освіта не зрівянється з подорожами і знайомством з новими культурами і людьми.
Знаєте, скільки разів мені випадково стали на ногу, випадково штовхнули, випадково перебили на півслові ірландці? Не пам'ятаю, алк напевно багато. А скільки разів зі мною це сталось у Львові за останній тиждень? Теж не пам'ятаю, але думаю порівняно так само. А тепер, скільки разів я почула вибачення і перепрошення, скільи разів мені усміхнулись і загладили дрібну незручну ситуацію в Ірландії (неважливо чи в Дубліні, чи в Корку чи в селі маленькому)? Без перебільшеь скажу, що на кожну дрібничку я почула як мініму три рази слово вибач, а потім побажання гарного дня, щасливого життя або наіть запрошення на сімейний обід :) А скільки разів у Львові? Я б краще порахуала, скільки разів мені не нахамили у відповідь на моє дибільне усміхнене лице (перепрошую, привикла усміхатись в незручних ситуаціях), ну таке...
Найгірше - це те, що я все прекрасно розумію і нікого не насмілюсь осудити. Правда така, що наші люди настільки змучені і доведені до відчаю, що нічого іншого логічно не варто навіть сподіватись. От тільки це має зворотню сторону - ми отак всі тут отруюємо життя собі, всім навколо, а у віжповідь всі навколо - точно так само отруюють наше... Це таке токсичне повітря я б сказала.
І виходить замкнуте коло, з якого напевно немає виходу. Тобто вихід є, як і завжди і в будь-якій ситуації, от тільки я розумію, що не в моїх силах це змінити (не тому, що я не хочу, а тому що я не достатньо сильна і велика людина). А те, що я змінити не можу - я приймаю як є і просто шукаю вихід, найбільш зручний для мене. В даному випадку - якщо я можу не труїти свого життя, не бачити того всього негативу і не відчувати його на собі - то це буде перше, що я зроблю. От і відповідь на питання - чому не Україна. Це насправді одна з довгого списку моїх причин, але так мені тепер здається - одна з найвагоміших.
Тому, якщо я і можу сказати щось конкретне і дуже специфічне про Ірландію (крм того що це батьківщина віскі) - то це те, що люди тут щасливі! І це не дивно. І справа не в грошах чи соціальному пакеті - в інших країнах Європи життя порівняно таке ж, але тут в людей є щось інше, щось більше - хороша звичка дарувати позитивні емоції людям навколо (знайомим і не знайомим) - бо, по-перше, це нічого не коштує, а по-друге - це як інвестиція з нульовим рівнем ризику - вертається як мінімум в стовідсотковому розімрі і як бонус - робить тебе добрішим.
Як і всюди - то люди роблять місце особливим і люди роблять дні особливими. І хоча б заради цього варто туди поїхати.
На закінчення кілька фото з вихідних. Насправді часу на фото було дуже мало, бо як би мені не хотілось сприймати цю поїздку як подарунок - це насправді було не так. І за вихідними стоять довгі робочі дні (і трохи навіть ночі), але згадуючи все, що зі мною сталось за ті два дні - воно абсолютно було (і надіюсь що буде) того варте. Все-таки в кожного з нас має настати такий момент в житті, коли пора нарешті бути щасливими :)
Сподіваюсь ця стаття когось надихне, якраз час зараз такий передсвятковий - час робити позитивні речі і робити їх просто так! Бо, по-перше, то нічого нам не коштує... а по-друге - читайте вище :)
