За п'ять годин я лишаю Краків за спиною і на цілий тиждень забуваю про своє реальне життя, що часто буває корисним. Коли приїду, обов'язково напишу продовження історії, оскільки матиму дев'ять днів, щоб придумати правдивий сценарій. А поки пишу початок :)
Сподіваюсь, хтось знайде для себе щось близьке. Давно не писала. А є що :)
Суть написаного дуже віддалена від того, що написано. Але лейтмотивом цієї всієї фігні можна сміливо назвати очікування і реальність. Читайте і потім зрозумієте, про що я!
Речі лежатимуть собі на поличках. Речі припадатимуть пилом. Час від часу ви будете підходити до полички і розглядатимете ці трофеї, медалі, грамоти, фотографії, розбиті і склеєні статуетки маленьких ангелів і демонів. Можливо щось переставите з часом на передній план, щось на задній. Щось із плином часу втратить сентимент для вас, цю річ ви закинете на самий-самий кінець або навіть покладете до шухляди, де цього ніхто вже більше не побачить. Щось стоятиме в рамці, як вічне нагадування, що це було і було з вами! І що це "було" настільки було, що назавжди висітиме на стіні і ви витиратимете з цього "було" павутину до кінця світу.
І тут настає штиль в житті. Настає стан гармонії з собою і світом. Ніщо так не гармонізує як оцей порядок на поличках! Залишаючи в своїй домівці все в такому стані, замкнувши вранці двері ви готові на сто тисяч інших речей і ви їх робите і з такою охотою. Кар'єра, друзі, спортзали, басейни, подорожі, нові знайомства, легкі привітання і прощання.
Починає здаватись, що ви навчились жити. Починає здаватись, що всі філософи світу були праві, кажучи, що "все в цьому житті залежить від нас". І так воно і є.
Ввечері, після 12-годинного напруженого дня роботи, розваг, двіжух ви вертаєтесь додому. А там такий спокій! Ідете в душ, перевіряєте чи на поличках нічого не змінилося, лягаєте на улюблену подушку, накриваєтесь улюбленим покривалом, закриваєте очі і думаєте "о бооооже, як добре". І засинаєте з думкою, що наступний день теж буде супер і у вас вже як мінімум десять пунктів на to-do списку, і в вас такі хороші сни.
І тут стається неочікуване. Одного дня ви (живучи своїм прекрасним врегульованим і впорядкованим життям) потрапляєте не в те місце і не в ту ситуацію. Але, спочатку, ви цього не помічаєте взагалі. Все як має бути, ніяких загроз - хмари не збираються над головою, не починається буря, не звучить така музика "уууу-у-ууу" як зі страшних фільмів, все йде як має бути. Але не до кінця. Десь в фоновому режимі життя готує нову бомбу сповільненої дії.
Проходить трошки часу і ви далі не відчуваєте жодних змін. Ви знову повертаєтесь ввечері, вам знову на все і всіх все одно (в хорошому значенні слова), знову йдете перед сном в душ, знову лягаєте спати. І тут ви не можете заснути. Думається - хм, що таке? Може замало повітря в кімнаті. Відкриваєте вікно, йдете до своїх поличок. Переконуєтесь, що там все добре, витираєте пил і вертаєтесь назад в ліжко. Спите як завжди міцно і смачно.
Проходить ще кілька днів. Все далі добре. В житті з'являються нові речі, нові люди, все як ніколи весело. Всі навколо бачать, як вам добре живеться і десь трохи навіть заздрять вашій легкості. Ви направо і наліво роздаєте поради, як стати щасливим і взагалі починаєте вчити людей жити. Енергії багато і ви перестаєте спати ночами. Не те, щоб вас щось мучило чи ні - нічого такого не помічаєте, але у вас зникає потреба в сні - і тут приходить той момент, коли пора зрозуміти, що щось дуже не так пішло. Але на практиці зрозуміти це буває важко і ви далі не звертаєте уваги.
Подія за подією, змінюється багато і швидко, аж забагато і зашвидко. Але від цього ритму немає часу сісти, подумати. Ви забуваєте про полички! Тепер до них ви підходите раз в тиждень і переконуєте себе, що це просто останні сім днів були такі насичені, що часу на порядки ну не бууууло просто, але від завтра все зміниться. Робите порядок і все знову (о диво) окей. Зрештою, ну що могло статися за тиждень? Тим більше що ключів від дому ніхто, крім вас, не має і не матиме.
Так, як і планувалося, наступний тиждень (або навіть два) ви сумлінно щодня прибираєте в кімнаті, дуже на цьому концентруєтесь і, вдихнувши на повні груди, засинаєте як раніше добре з думкою: false alarm, все як було, слава богу.
Самообман продовжується і далі, ви починаєте кожного дня робити нову річ, яка цілком вам протирічить. Ви чекаєте. Чекаєте на щось хороше і воно стається. І ви цинічно думаєте - ого, нічого собі, оце так мені повезло. Перший раз бачу, щоб очікування закінчувались успіхом, мабуть це просто підтверджує правило, що чекати нічого не варто.
Потім це стається знову і знову. Ви починаєте відчувати легкий дискомфорт, бо "щось тут не сходиться" і взагалі дивно якось. А що ви не можете зрозуміти - того ви починаєте боятися, оскільки воно може зашкодити порядкові і ще, не дай боже, зруйнувати щось у вашій буддистській гармонії. Ви кажете собі "воу-воу-воу палєгчє" і відгороджуєте себе від тих страхів. Здоровий глузд і всі навколо кажуть, що з вами щось не так, бо ви по-перше свідомо відкидуєте від себе хороші речі (що нелогічно і вже приносить деякий disorder), по-друге, вам стає не все одно на деякі речі, на які мало б бути в принципі пофіг, бо то просто щось нове, що скоро стане старим, щось, що скоро знайде своє (дуже незначне) місце на одній з нижніх поличок.
До речі, про полички. Там далі порядок, але вам там тепер розміщення речей взагалі не подобається. Ви не розумієте, як ото "щось", що стоїть в самому центрі, як воно там взагалі стояти може? Ви робите генеральну перестановку. Ні, не так. Спочатку переставляєте лише кілька речей місцями, але вам все мало і мало.
Одного дня від отого розуміння, що ви самі порушили свій спокій, ви намагаєтесь все направити і знімаєте все нафіг з поличок і розставляєте по новому. По дорозі губите три речі, дві розбиваєте і все-одно фінальне розміщення таке трохи до дупи...
Наступного дня після роботи ви йдете в зал, але вам там некомфортно. В роздягалці ви довго дивитесь на себе в дзеркало і кажете - "ну добре, мабуть це все моя вина, занадто багато порядку теж не добре". І починаєте жити нормальним (як вам здається з кліше) життям. Життям з емоціями, з дурними вчинками, з переживаннями. Полички ви взагалі лишаєте десь там далеко, нехай там навіть все завалиться, кому яке діло до старого хламу?
Може ще й так статися, що ви впустите когось, щоб вам поміг (робити не рекомендується, але трапляється). І цей хтось так раз-два робить все і зразу і так воно все гарно виглядає.
От про що ми забуваєм - так це про те, що впускаючи когось робити нам порядки на старих історичних поличках, ми робимо найбільшу можливу помилку. Ми даємо в руки комусь (зовсім чужому) найважливіші речі, речі, які колись коштували нам стільки радості, щастя, і навіть сопель і сліз. Так, то було давно, але від цього факту жодна з речей не втратила у вартості. Ну і от. В результаті ми маємо виставку об'єктів з нашого минулого, яка виглядає як вітрина в магазині - гарно і тупо.
Але нам подобається, хто не любить вітрин?
От тільки питання, що буде, коли цей хтось перестане оновлювати вітрину? Ви залишитесь самі з тим новим укладом речей, який вам (так щиро насправді) зовсім-зовсім не до душі? Ви залишитесь самі, з купою власних речей, які ви так довго-довго збирали, складали, переставляли вправо-вліво.
Але то ще не так все критично. З часом ви вернете все на свої місця! За це не хвилюйтеся. Все знайде нову форму і буде так, як треба і так як вам подобається. Нове розміщення буде навіть кращим. І кожного вечора, лягаючи в ліжко, ви будете любуватися цим новим порядком, який став навіть ще більш впорядкованим, ніж раніше. І все знову буде добре.
До того ж, у вас з'явиться новий експонат! Абсолютно новий, блискучий і ще навіть з бірками. Він довго-довго нагадуватиме вам, який важливий порядок. Довго, аж поки кольори не стануть тьмяними, а етикетки не зітруться від постійного пересування з місця на місце.
Так насправді - тема поличок зовсім нерозкрита :)
To be continued...
