20.02

   Коли я починаю задумуватись над подіями, які зараз відбуваються в моїй країні... Насправді, по-перше, мені соромно. Соромно, бо я не відчуваю себе причетною до цих подій. Одна знайома дівчинка сказала мені: "Ну от, Соломія, колись твої діти запитають тебе, що ти робила під час революції? І що ти їм відповіси? Ти відсиджувалась в Польщі і ніякого відношення до української революції не маєш".
   Так, справді, в тому багато правди. Але це зовсім не означає, що мені байдуже. Попри те, що я тут живу якимсь ніби зовсім іншим життям з купою інших думок і поточних проблем... Я справді не можу відчути і пережити всього того, що переживають зараз мільйони людей по той бік кордону. Я сиджу і цілу ніч дивлюся новини, фотографії з Майдану, відео на ютубі і знаєте... Такі неоднозначні емоції це викликає в мене. Як я вже казала, насамперед мені соромно за те, що я не беру участі в тих відчайдушних  акціях протесту. Виходячи на вулицю я не проникаюсь духом революції, мені це далеке, і все-таки... По-друге, мабуть вперше за все своє життя (справді вперше!) я відчуваю гордість за те, що я українка. Розмови про те, як погано нам живеться були завжди, але я не думала, що народ наш настільки свідомий. Я, порівняно з позицією тих, хто стоїть на Майдані, відчуваю себе якоюсь неповноцінною. Так, ніби щось втекло від мого розуміння і з мого поля зору.
   А тепер ще одне. Погодьтеся, майже ніхто б рік тому не повірив в те, що буде відбуватися. Ми з 5 класу вчили історію України і світу, читали про війни, про революції. Пам'ятаю, як колись прочитала про смерть Марата. Його прирізала в ванні молода дівчина, яка потім дорого за це заплатила. І це, пам'ятаю, здавалось мені таким героїчним вчинком, майже нереальним. А що зараз в моїй країні? В моїй країні сотні таких героїв. От тільки сприймається це не так романтично, як з книжки. Бо це реальність, це сьогодні і це страшно і жахливо і так шкода, що до цього дійшло...
   Пройде декілька років. Сподіваюсь і вірю, що діти, які через декілька років почнуь вчити історію України, так ось...ці діти вчитимуться в нових школах, з новими підручниками, з проекторами в класних кімнатах, з повноцінним опаленням, обладнаними спортзалами і повним соціальним пакетом. Так ось, ці діти будуть читати в книжках про події 2014-го (такого недалекого) і відчуватимуть гордість. Просто гордість.

Desperate Vertigo

   Давненько я нічого не писала. Навіть зараз, посеред ночі, сидячи з повною головою думок, я не знаю з чого почати. Абсолютний хаос в моїй голові не дає спокою ні на хвилину. Я багато разів чула, що період після закінчення навчання - один з найважчих в житті. Але, здається, для мене цей період набув якоїсь особливої форми загострення з деякими, я б сказала, перебільшеннями. Тобто, одним словом, я відчуваю себе зовсім відірваною від світу. А ще в мене таке враження, що постійно крутиться голова від тієї кількості думок, частіше депресивних, ніж позитивних. 

   До того ж, як відомо, негативні думки притягують негатив, в чому я переконуюсь з дня в день. Я дуже інтенсивно намагаюсь себе переналаштувати на іншу "хвилю", як радіо якесь. Але це не зовсім вдається, а може поки що. Мабуть треба з цим змиритися і просто спрйняти як перехідний етап в житті. 

   Хочеться вийти на вулицю і кричати, як це роблять інколи в фільмах, кричати, поки не пропадуть всі сили і не залишиться жодної думки в голові. Хочеться прокинутись вранці і зробити все, як треба, але знову нічого не виходить, все повтроюється і інколи здається, що це все якийсь замкнутий круг і нічого не зміниться. Ні в моєму житті, ні (що гірше) в моїй голові.

   За світовим законом співпадіння, я вчора прочитала в книжці фразу, яка повністю відображає мій стан. Це було щось типу "Кожен, хто хоче "чогось більшого" повинен бути готовим до того, що одного дня відчує головокружіння. Що це? Страх падіння? Ні, це щось інше. Це голос пустоти під нами, який кличе нас. Це бажання впасти, якого ми жахаємся і намагаємся захистити себе".

   Справді дивні відчуття інколи бувають. Тотальне непорозуміння з самим собою і постійне питання "Що робити далі?". Навіть коли оточуючі не можуть зрозуміти. Та до чого тут хтось інший? Ніхто і ніколи не може відчути емоцій, переживань і пристрастей іншої людини. Кожен сприймає світ так, як сприймає. І судити когось за інше сприйняття - це дуже неправильно.

   А що робити, коли сам себе перестаєш розуміти? І що робити, коли немає часу і можливості зробити паузу? Я ніколи не задумувалась, наскільки глибоким може бути сприйняття всього. Наскільки глибокими і незрозумілими можуть бути відчуття і думки. А я просто не хочу думати ні про що. Хочу виплутатися з тих нетрів, в які мене затягнула моя підсвідомість, бо все це дуже-дуже мене лякає.

   Це всього лиш мій сьогоднішній потік думок, який я навіть не можу нормально висловити, оскільки мені бракує слів. І оскільки я сама до кінця не розумію, що коїться в моїй голові.

   Хотілось би вірити, що зрозумівши деякі речі я навчусь чомусь новому, що допоможе в житті. Але більш вірогідно, що жодної користі це не принесе:)

   Тим не менше, один урок я засвоїла вже зараз - будь який стан треба сприймати як те, що є. Як те, що треба пережити в собі і зробити висновки. Все,що не стається, рано чи пізно стане нашим досвідом. А досвід - це завжди корисно. 

   І, знаєте, ще одне. Щастя зовсім не в переліку якихось цінностей, чи подій, чи емоцій. Щастя - це елементарно, це просто гармонія. Бо немає гіршої боротьби, ніж боротьба з самим собою:)

Poem

Я всё соврал.
У вас обычные глаза,
И голос ваш такой же как у многих,
Я врал, что всё хотел вернуть назад,
Сплетая воедино две дороги.

И ваши безмятежные черты
Ничуть меня не душат среди ночи.
Да и в объятьях ваших глубины,
Мне кажется, не больше, чем у прочих.

Ещё я врал,
что шёл за вами по пути,
Что выдержал разлуки еле-еле.
Я так же врал, что вас когда-нибудь любил.

Я врал себе...
но так и не поверил..

Эль Твит

A Riddle, A Rhyme That No One Knows...

   Чи справді в світі є речі, сильніші за нас? Чи просто ми намагаємся придумати виправдання своїй слабкості? Чомусь я відчуваю непереборну потребу відповісти на це. Просто знати конкрентно, чи можливо чи ні. Цього було б достатньо, щоб відповісти на тисячі питань, які я кожного дня безуспішно собі ставлю. 24/7, це так втомлює!