Коли я починаю задумуватись над подіями, які зараз відбуваються в моїй країні... Насправді, по-перше, мені соромно. Соромно, бо я не відчуваю себе причетною до цих подій. Одна знайома дівчинка сказала мені: "Ну от, Соломія, колись твої діти запитають тебе, що ти робила під час революції? І що ти їм відповіси? Ти відсиджувалась в Польщі і ніякого відношення до української революції не маєш".
Так, справді, в тому багато правди. Але це зовсім не означає, що мені байдуже. Попри те, що я тут живу якимсь ніби зовсім іншим життям з купою інших думок і поточних проблем... Я справді не можу відчути і пережити всього того, що переживають зараз мільйони людей по той бік кордону. Я сиджу і цілу ніч дивлюся новини, фотографії з Майдану, відео на ютубі і знаєте... Такі неоднозначні емоції це викликає в мене. Як я вже казала, насамперед мені соромно за те, що я не беру участі в тих відчайдушних акціях протесту. Виходячи на вулицю я не проникаюсь духом революції, мені це далеке, і все-таки... По-друге, мабуть вперше за все своє життя (справді вперше!) я відчуваю гордість за те, що я українка. Розмови про те, як погано нам живеться були завжди, але я не думала, що народ наш настільки свідомий. Я, порівняно з позицією тих, хто стоїть на Майдані, відчуваю себе якоюсь неповноцінною. Так, ніби щось втекло від мого розуміння і з мого поля зору.
А тепер ще одне. Погодьтеся, майже ніхто б рік тому не повірив в те, що буде відбуватися. Ми з 5 класу вчили історію України і світу, читали про війни, про революції. Пам'ятаю, як колись прочитала про смерть Марата. Його прирізала в ванні молода дівчина, яка потім дорого за це заплатила. І це, пам'ятаю, здавалось мені таким героїчним вчинком, майже нереальним. А що зараз в моїй країні? В моїй країні сотні таких героїв. От тільки сприймається це не так романтично, як з книжки. Бо це реальність, це сьогодні і це страшно і жахливо і так шкода, що до цього дійшло...
Пройде декілька років. Сподіваюсь і вірю, що діти, які через декілька років почнуь вчити історію України, так ось...ці діти вчитимуться в нових школах, з новими підручниками, з проекторами в класних кімнатах, з повноцінним опаленням, обладнаними спортзалами і повним соціальним пакетом. Так ось, ці діти будуть читати в книжках про події 2014-го (такого недалекого) і відчуватимуть гордість. Просто гордість.
Так, справді, в тому багато правди. Але це зовсім не означає, що мені байдуже. Попри те, що я тут живу якимсь ніби зовсім іншим життям з купою інших думок і поточних проблем... Я справді не можу відчути і пережити всього того, що переживають зараз мільйони людей по той бік кордону. Я сиджу і цілу ніч дивлюся новини, фотографії з Майдану, відео на ютубі і знаєте... Такі неоднозначні емоції це викликає в мене. Як я вже казала, насамперед мені соромно за те, що я не беру участі в тих відчайдушних акціях протесту. Виходячи на вулицю я не проникаюсь духом революції, мені це далеке, і все-таки... По-друге, мабуть вперше за все своє життя (справді вперше!) я відчуваю гордість за те, що я українка. Розмови про те, як погано нам живеться були завжди, але я не думала, що народ наш настільки свідомий. Я, порівняно з позицією тих, хто стоїть на Майдані, відчуваю себе якоюсь неповноцінною. Так, ніби щось втекло від мого розуміння і з мого поля зору.
А тепер ще одне. Погодьтеся, майже ніхто б рік тому не повірив в те, що буде відбуватися. Ми з 5 класу вчили історію України і світу, читали про війни, про революції. Пам'ятаю, як колись прочитала про смерть Марата. Його прирізала в ванні молода дівчина, яка потім дорого за це заплатила. І це, пам'ятаю, здавалось мені таким героїчним вчинком, майже нереальним. А що зараз в моїй країні? В моїй країні сотні таких героїв. От тільки сприймається це не так романтично, як з книжки. Бо це реальність, це сьогодні і це страшно і жахливо і так шкода, що до цього дійшло...
Пройде декілька років. Сподіваюсь і вірю, що діти, які через декілька років почнуь вчити історію України, так ось...ці діти вчитимуться в нових школах, з новими підручниками, з проекторами в класних кімнатах, з повноцінним опаленням, обладнаними спортзалами і повним соціальним пакетом. Так ось, ці діти будуть читати в книжках про події 2014-го (такого недалекого) і відчуватимуть гордість. Просто гордість.
No comments:
Post a Comment