Мне нравится, что вы больны не мной,
Мне нравится, что я больна не вами,
Что никогда тяжелый шар земной
Не уплывет под нашими ногами.
Мне нравится, что можно быть смешной -
Распущенной - и не играть словами,
И не краснеть удушливой волной,
Слегка соприкоснувшись рукавами.
Мне нравится еще, что вы при мне
Спокойно обнимаете другую,
Не прочите мне в адовом огне
Гореть за то, что я не вас целую.
Что имя нежное мое, мой нежный, не
Упоминаете ни днем, ни ночью - всуе...
Что никогда в церковной тишине
Не пропоют над нами: аллилуйя!
Спасибо вам и сердцем и рукой
За то, что вы меня - не зная сами! -
Так любите: за мой ночной покой,
За редкость встреч закатными часами,
За наши не-гулянья под луной,
За солнце, не у нас над головами,-
За то, что вы больны - увы! - не мной,
За то, что я больна - увы! - не вами!
Цього року день Валентина я провела як ніколи оригінально. Виключивши телефон, я зробила собі вечір сам-на-сам зі своїми думками. Випадково наткнулася на відео в інтернеті.
Можливо,це цікаво буде не для всіх, але тим, хто цікавиться тренінгами і просто любить послухати думку розумних людей, зробити якісь висновки - варто подивитися. Дві години з 2:00 до 4:00 ночі пройшли дуже швидко і цікаво:)
Але я от про що думала сьогодні. Вкінці лекції дуже цікава думка зачіпається про те, що всі люди (при чому - всі по різному) намагаються уникнути вибору. Суть думки в тому, що сьогодні 21 століття, все таке, право вибору - кожен робить що хоче і як хоче і це пресує. А це реально так.
Якщо обмежити себе якимись рамками і перекласти відповідальність з себе самого на якусь придуману обставину - так легше спиться і зайві думки не мучать. А насправді? Насправді, проаналізувавши події останніх 365 днів, я дійшла до висновку, що сценаріїв було тисячу, всіх і не придумаєш. З того, що я склала в логічну послідовність, вийшло, як мінімум - я могла бути одруженою, переїхати зі Львова, могла працювати на роботі, яка мені подобалась, але не передбачала перспектив, або могла вчитись на магістра заочно і позбавити себе від купи неприємних моментів, пов'язаних з цьогорічним навчанням, могла не поїхати до Кракова і не познайомитись з тими людьми, з якими ця поїздка мене звела. Це з того, що було реальними варіантами. В теорії мене ще й машина могла збити, або - я могла зустріти любов свого життя.
Оце постійне відчуття втрати альтернативи і питання "а що б було якби?.." - воно пригнічує. І то важко - спалювати мости, не жаліти про минуле і не повертатися туди, де було стільки отих "якби". І я помічаю за собою, як і сказано в відео, що придумує час від часу пояснення, виправдання. Значить так мало бути, значить мені це непотрібно і таааак далі.
І це не погано, і не добре - придумувати пояснення. Це швидше така собі "об"єктивна необхідність", яка допомагає зробити вибір і не жаліти про це:)
Повернення додому завжди викликає змішані почуття. По-перше, я щаслива бути вдома. В мене повно ентузіазму чимось займатися, не сидіти на місці, працювати і веселитись. Зустріти всіх друзів, проводити вечори з близькими людьми, працювати над собою. Не хочу марно потратити свою двадцять першу весну. Коли я сиджу в своїй кімнаті, в мене навіть з'являється натхнення щось тут написати, прочитати книжку, просто зробити щось. По-друге, як я вже писала - скоро весна і я дуже сподіваюсь, що ця весна буде особливою. Зрештою, вона буде такою, якою зроблю її я.
Є й інша сторона. З кожним кілометром в сторону Львова повертаються емоції, почуття і розчарування з минулого. Кажуть, не варто зациклюватись на поганому, не варто згадувати речі, які приносять дискомфорт, біль і так далі. Але це неминуче, бо місця мають властивість нагадувати про щось чи про когось, так само як музика, наприклад.
Ну і нарешті - останнє. Я не вмію довго сидіти на одному місці. В мене таке враження, ніби стіни сходяться і стеля падає, коли я довго не змінюю обстановку. Когось розслабляє алкоголь, когось - випадкові зустрічі, а мене розслабляють нічні поїздки поїздами, автобусами, літаками - по-моєму це ще й ідеальне місце і час подумати про глобальні проблеми свого життя, про майбутнє і трохи помріяти. Може бути дуже важко і холодно, так як було сьогодні - 12 годин добиратись невідомими шляхами з Кракова до Львова. Але на диво зараз, після тої поїздки, я відчуваю себе дуже щасливою. І мушу признатись собі - щасливою не настільки від того, що я вдома, а щасливою від того, що я не там, де була вчора:)
Ну і, звичайно ж, на закінчення мого монологу (щоб він не здавався таким нудним) - Вроцлав:)
Доволі схожий на Львів, я б сказала - веселе місто з кольоровими будиночками і головною фішкою міста - гномами:)
Назва говорить сама за себе. Треба було відвідати цей заклад:)
Але все-таки такі поїздки по містах десь в Європі варто робити навесні-влітку, бо тоді будь-яке місто в декілька разів краще, зеленіше, не видно сміття:) До того ж, задоволення від прогулянки в 10 разів більше хоча б тому, що те-е-е-е-пло!
Взагалі-то більшість міст Європи схожі між собою. Ось ця вуличка один в один нагадує мені місто Кутну Гору в Чехії. В мене було навіть якесь дежавю:)
Єдине, що мінімально зіпсувало настрій - це вітер, який просто здував нафіг з ніг і трохи відбивав бажання довго гуляти. Швидше спонукав до того, щоб піти кудись в тепле містечко і випити чогось зігріваючого:)
В Вроцлаві є свої епік-фейли, то правда:) Перший з них - це ось такий будинок за 5хв від центру міста. Досить контрастно, я б сказала.
Ну а це взагалі не потребує коментарів:) В одному з магазинів Empik (яких в Польщі стільки ж, скільки й бомжів на краківському вокзалі) ми знайшли книжку Sąsiedzi Polscy. І ось такий прапор і герб (!) України.
Ну і візитка Вроцлава - гноми, яких в центрі міста і в околицях центру більше сотні, треба тільки уважно шукати:) До речі, цікаве заняття! Перших півгодини;)
В гномів навіть є власний сайт, де є карта, по якій можна їх всіх знайти:) І ще трохи про них, бо то не просто гноми - кожен з них щось означає і присвячений якійсь події/даті або ще щось:) Wrocławskie Krasnale
Півроку польських канікул закінчились, тепер треба повертатися до львівської реальності:) Або придумати нове місце, куди можна було б втекти:))
