6:35. Я відчуваю себе звичайною деталлю в великому механізмі мого оточення. Я відкриваю двері під'їзду і вдихаю густий краківський туман. Так повторяється кожного дня і нічого ані вартого уваги, ані особливого в цьому немає. Але сьогодні все якось по іншому. Мені здається, що я забула в квартирі щось дуже важливе. Нервово і поспішаючи я кидаю сумку на землю і починаю в ній ритися (туман такий, що навіть в сумці щось побачити важко). Але як завжди все на місці, я давно навчила себе машинально класти туди: перепустку на роботу, проїзний квиток, салфетки сухі і вологі, йогурт, пудру і помаду. А ще лампочки. Звичайні лампочки до світильника, які я ношу з метою купити такі ж, тільки справні. Але якось не вистачає часу. Таким чином, лампочки в моїй сумці прижилися.
***
І так, все на місці, до потяга 10 хвилин, зупинка зовсім близько, в кінці вулиці, але я нічого не бачу через туман. Ну ось, я йду. Але далі в мене відчуття, що я не я. І тут стається якась дуже дивна річ, я повертаю голову наліво, дивлюсь на протилежний бік дороги, пропускаючи проїжджаючі машини і через туман бачу себе. Реально, я бачу себе по іншу сторону дороги. Такого дивного відчуття я ще ніколи не переживала. Можливо це сталося через те, що я не виспалась і моя свідомість була на якомусь іншому рівні, можливо виною тому знеболююче, яке я випила перед сном. В будь-якому випадку я йшла довжелезною вулицею Стахевіча і бачила саму себе через туман.
Ну, крім мене там ще були інші люди, реальні люди. Всі поспішали - хто з кавою-термосом в руках, хто з навушниками, хто дивися під ноги, замотавшись в шалик, хто просто йшов без особливих ознак. Ну і я, само собою. Що я можу сказати про себе? Виглядала я сонно, приблизно так само як вранці в дзеркалі, в руках був крім сумки пакет з книжкою (яка не помістилась в сумку) і парасолею. В чорному плащі і з величезним шарфом (я дуже люблю шарфи). Не було ніяких сумнівів, що це була саме я. Попри сонність і погану видимість я чітко зауважила, що йде абсолютно нормальна дівчина. Виглядала в порядку, з достатньо адекватним виразом лиця (як для 6:35 ранку), з макіяжем і причесаним, рівним-рівним і довгим волоссям. Якщо дивитись поверхнево, можна було б навіть зробити висновок, що дівчина абсолютно задоволена станом речей, що ранок почався не найгірше, а попереду не найгірший день. Звичайний будній день, зі своїми позитивними і негативними моментами. Вона виглядала так, ніби в неї цілий день розписаний справами середньої важливості... Під фразою "середньої важливості" я маю на увазі, що сьогодні вона не планувала переїзду в інше місто і не планувала перевертати світ з ніг на голову, але можливо вона мала зробити якісь важливі покупки (напрклад, лампочки) або заплатити рахунки... Щось таке стандартне і при тому невід'ємне від буденного життя. А ще, як вже писала я раніше, вона виглядала так, ніби станом речей вона задоволена. Так ніби, ці всі справи і ранковий раш не приносять особливої драми в її життя, а навпаки, стимулюють рухатись вперід, вирішувати проблеми і ввечері йти спати із відчуттям логічного закінчення дня. А ще дівчина через дорогу (тобто я) була молодець, попри те, що на годиннику була така рання пора, а надворі ще реально ніч, - вона встигла як-не-як зробити мейк-ап, випити кави, позбирати думки докупи і може тому виглядала зовсім не провально. Ну ще вона була без каблуків, що для неї достатньо дивна ситуація, але давайте подивимся на ситуацію лояльно - дорога до поїзду в стані ремонту, наполовину розрита і приходиться обходити тунелем, де накидано якихось кусків дерева. Та й до того ж, в офісі вона швидше за все перевзується. Тому цей маленький недолік можна залишити поза увагою. Ше в неї задвзонив телефон і я здивувалася - хто може дзвонити так рано. Вона (нагадую, що ця вона - я) підняла трубку, досить бадьоро поговорила кілька секунд і кинула телефон в сумку. Я помітила, що вона була в теплих зимових рукавицях, що було трохи кумедно, але досить непогано вписувалось в загальну картину. Так ми дійшли до поїзда - я і вона. Сіли в різні вагони і більше я її/себе не бачила.
***
По іншій стороні дороги йшла я. Сьогодні був один з тих ранків, коли я не мала сили натягати маску, як це роблю зазвичай. Не було просто сили показувати, яка хороша все-таки видалась середа. Було так неприємно через цей туман і холодно, що я вирішила (наперекір будь-якій логіці) вдягнути в'язані старі зимові рукавиці, які мені не дуже пасували, але мені було настільки все-одно, що аж страшно. Я взаглі останнім часом помітила, що мені зовсім все-одно... На далеких і ближчих людей, за винятком кількох справді близьких осіб. Ці кілька осіб (дехто заслужено, а дехто невідомо з яких прчин) просто забрали все місце в моїх думках, емоціях і почуттях і тепер там бліьше ні для кого і для чого не залишилось місця. Я йшла на роботу і ніяк не могла зібрати жодну з думок до купи, я не могла ні на чому зосередитись. Останні кілька днів мене на всі сто поглинули спогади і емоції, які не можуть принести в моє життя нічого крім пустоти. А найгірше те, що цю пустоту неможливо нічим заповнити. В мене на сьогодні було багато важливих планів, хоч нічого грандіозного - я не збиралася переїжджати в інше місто чи перевертати світ, але мені потрібно було зробити досить важливі буденні речі - купити лампочки. заплатити рахунки і зібрати документи. Але всі ці плани, і взагалі все моє життя здаються мені просто фоном, а не самим життям. А ще я була собою страшенно не задоволена. Просто злилась на себе, просто не могла себе зрозуміти. Просто йшла, дивилась на асфальт під ногами, і стало так сумно, бо і цей асфальт, і ця дорога на роботу, і всі ці плани - все це не мало для мене ніякого значення. Через місяць мене запрошують в Німеччину, через два місяці - до батьків і друзів на свята. Ну що ж, добре, коли є плани. Погано - коли вони не роблять тобі ні холодно, ні тепло на душі. Дивно і незрозуміло, чому це так.
Подзвонив телефон, друг запитав, чи я випадково не проспала. Звісно ж ні, все чудово, і я вже доходжу до перону, до потягу ще 7 хвилин, все добре, я встигаю. Вулиця добігала до кінця, а мені хотілося йти і йти так ще кілька годин. Йти і ні про що не думати, просто дивитись на асфальт. Ця ранкова погода і цей краківський туман як ніщо інше ідеально пасували до моєї пустоти. Особливо туман. Адже мене було практично не видно. Можливо хтось, хто так як і я спішив на потяг по іншу сторону вулиці Стахевіча навіть міг би подумати, що я абсолютно задоволена і щаслива. Шкода, що без каблуків сьогодні, але можна цей недоілк залишити в спокої...
6:35. I feel like a small detail of a huge machine of what surrounds me. I'm opening the door of my apartment and inhale thick fog of Krakow. And this repeats from day to day. Nothing worth, nothing special. But today it was some kind in a different way. I had a constant feeling that I had forgotten something at home. Nervously and in a hurry, I dropped my bag down on the ground and started checking if I've got everything. And so, everything as usual was in its place, because I already got used to put my "strategic items", so I found: my badge for work, ticket for the train, wet and dry napkins, a joghurt, my powder and a lipstick. And the light bulbs. Just the regular light bulbs for the chandelier, I actually need them as a prototype to buy similar ones in a shop. But I just don't have enough time to go and buy thrm, so eventually I just carry those bulbs in my bag. That's it.
***
And so, nothing was missing, I still got 10 minutes before the train leaves, the station's quite close, but I could barely see it through the fog. Just walking. And still with the feeling, that ME is not actually ME. Suddenly a strange thing happened - I turned my head on my left to the opposite side of the street, cars passing by, and I saw myself there. Seriously, I see myself on the other side of the street. That was probably the strangest feeling I've ever experienced. Maybe it was because I didn't sleep enough and my consciousness was somewhere on the other level, or maybe it was because of analgesic medicine I'd taken a night before. Anyway, I was walking down long Stachewicha street watching myself through the fog.
Well, besides me, there were also other people everywhere, real people. Everyone was in a rush - one with a cup of coffee in a plastic glass, others with their earphones listening to music, eyes watching down, cowered with scarves (or maybe scars), there were also some people without any remarkable signs. And ME, of course. What can i say about myself? I looked sleepy, just like I looked like in the mirror before going out (sure, I checked it), I was holding a bag and a paper bag with a book (which didn't fit in my normal bag) and an umbrella. In a black coat with a huge warm scarf (I love scarves, by the way). No doubt, it was me. Despite being sleepy and despite the fog, I clearly saw a typically normal girl. She was quite ok, with a very adequate face expression (as for 6:35), with her make-up on, with long, straight and combed hair. If not to get into details, it was possible to say, that she's satisfied with everything, that it's not the worst morning for her, and not the worst day in front of her as well. Regular week-day, with its positives and negatives. She looked like she's got a lot of plans for that day, plans of "middle priority'... Talking about "middle priority" I mean, that she didn't plan to move to another city or turn her life upside-down, but maybe she had to do some shopping (for example - to buy light bulbs), or pay the bills or whatever...Some routine staff, which is nevertheless a part of the life. Also, as I've mentioned before, she looked as a satisfied girl. Like all this plans of the day and morning rush do not bring drama to her life, but vice versa - stimulate her to move forward, solve problems, and finally she'll go to bed totally happy with what she's done. Good for her, even though it was so early and it was almost sill night outside - she managed to do the make-up, drink coffee and pull her thoughts together - that was the reason she looked quite okay. Well, she was without high heels, but come on... The road she had to walk is being repaired now, to get to the train she has to go through the tunnel with some wooden floor, which is not that comfortable, so we can let this obstacle go. Moreover, most probably she'll change the shoes in the office.
Her phone rang and I wondered, who can call so early. She picked up the phone, talked eagerly for few seconds and dropped it back to her bag. I noticed she was wearing warm winter gloves, which was funny, but still it was fitting to the whole picture. In this way we reached the train - me and her. We entered different carriages and that was the last time I saw her/me.
***
On the other side of the road I was walking to the train stop. Today was one of those days, when I just couldn't pull the mask on my face, as I usually do day-to-day. I just didn't have strength to show, what a great Wednesday it is. It was so damn ugly because of the fog and it was so cold, that I took (never mind anything) winter gloves, that completely didn't fit to what I was wearing. But I just didn't care at all, it was even scary, how much I didn't care. I've noticed lately, that I don't care in general... I don't care about people, who are more close or far to me, except the few. And these few persons (some of them deserved this, others - never even tried to) have taken all my place in thoughts, emotions and feelings. And now there's just no place for others there. All tickets sold. I was walking to the train today and I just couldn't put together any of my thoughts, I couldn't concentrate on anything! Lately I am totally drowned in feelings and memories, which can't bring anything, but emptiness in my life. And the worst thing is that this emptiness can't be replaced, there's no way for it. I had a lot of important plans for today, it's not that I wanted to move to another city or turn my world upside-down, I just had to buy the light bulbs, pay my bills and prepare some documents. But all these plans, and all my life seems like a background, not like a real life. And one more thing - I was totally not satisfied with myself. I was just angry, just couldn't understand what it's all about. I was just walking, watching asphalt , and all this street, all these plans - it didn't matter. A week ago I came back from France, in a month I'm going to Germany, then I'm going to visit my friends for holidays. Well, it's good to be so busy and have so many plans. Bad - it's when this plans make you neither cold, nor warm. Strange, why the hell it's like that.
The phone rang, my friend asked me if I woke up and if everything is ok. Yes, sure, everything is just perfect! I woke up, I'm on my way, I have train in 7 minutes, I’m so damn fine in this life. The street almost ended, but I wanted to keep walking and walking, walking for hours. Just to make steps, watching the road. This morning the weather and Krakow fog fitted perfectly to my emptiness. Especially the fog. I was barely seen. Maybe, somebody on the other side of Stachevicha street would look at me and suggest me being happy. It's a pity I didn't take high heels, but we can let go this small detail...
