Нещодавно, коли я летіла в Париж, в мене з'явилась нова (дуже геніальна) ідея. Я більш, ніж впевнена, що всі ви погодитесь з тим, що я зараз напишу. Так от - всі ми завжди-завжди чогось очікуєм. Особливо, коли має статись якась непересічна подія, щось, чого ми довго чекали... От тоді наша бурна уява починає малювати яскраві картини. Ми мимоволі ( справді, це стається якось автоматично) уявляєм, що з нами станеться - хорошого або поганого. Що ми скажем, що почуємо, що відчуємо...
За законом реальності - ніколи і ніщо не стається так, як уявляється. Це просто неможливо, бо ми не можем бачити майбутнього. І як в фільмі "Ефект метелика", кожна дрібниця, яка стається в цю секунду на іншому кінці світу, може змінити наше завтра назавжди. І ми ніколи - ніколи не знатимемо цього наперід. В цьому і вся "прєлєсть" життя, як на мене... В цьому вся його суть.
Я останнім часом почала частенько звертати увагу на всю комічність таких ситуацій. Я встигаю пережити всю гаму емоцій щодо якоїсь події - зрадіти, розчаруватись, засмутитись і знову зрадіти ще до того, як щось станеться.
От такий-от самоаналіз. Тому тепер я писатиму про це. Перший експериментальний пост на тему "очікування-реальність" - читайте нижче.
Коротко про правила:
1. Частину про очікування обов'язково потрібно пистаи ПЕРЕД тим, як щось станеться - тобто наживо, коли, власне, чогось очікується
2. Частину про реальність писати ПІСЛЯ і писати правду, не "підганяючи" під очікування :)
Це не має виглядати гарно і не має доводити теорему про те, що мрії збуваються або ні. Це має бути, як мініму смішно і може трошки повчально.
26.09.2014.
Це вже починає входити в звичку - починати писати пост в літаку. А можливо на виоті ХХ кілометрів легше думається? Або просто голова вільна від буденних думок. Свіжі емоції ще не встигають тебе накрити, оскільки ти тільки в очікуанні. От і застрягаєш над хмарами в такому стані абсолютного спокою... принаймні в мене це так, оскільки я люблю літаки і зовсім не боюсь літати.
Про що цей пост? Хм, про Париж писати, мабуть рано, так я ще його не побачила (але я в очікуванні). Може про очікування? О, я придумала. Зараз зберу докупи свої очікування, а в дорозі назад перевірю, чи вони виправдалися...
Почну з того, що самі приготування до поїздки стаои найстрашнішим нічним жахом! Всі погані пригоди, які тільки можна було придумати, сталися і сталися майже одночасно. Спочатку я неправильно зареєструвалась на рейс, що потім коштувпло мені трохи нервів, але як відомо в сучасному світі технологій і зв'язку, такі речі дасться виправити. В ніч з четверга на пятницю (дивно, що сьогодні пятниця 26, а не 13) я в чудесному настрої, стрибаючи під пісні Джона Ледженда, збирала валізу і просто мріяла, як вранці, а точніше о 5:20 мій швидкий потяг Краків-Варшава забере мене подалі від сірих буднів.
Поїзд я проспала (!). Уявіть собі відчай людини, яка дивиться на годинник і розуміє, що пів години сну просто зруйнували все. Якихось 30 хвилин роблять тебе абсолютно безпомічним! Переборюючи паніку я просто зірвалась з ліжка, вдягла шо бачила і буквально вилетіла з дому, судорожно обдумуючи всі можливі варіанти і свої шанси дістатись до Варшави вчасно. 50/50 вирішила я в автобусі. Це було так цікаво, зі всіма своїми емоціями їхати в автобусі на вокзал, дивитись на сонних людей. Але найцікавіше те, що я давно помітила, - в такі критичні моменти чомусь думаєш про найдурніші речі, які мають зеро сенсу.
Про що я думала? Про те, що мої зелені мокасини зовсім не пасують до нової голубої валізи. Я їхала і весь час думала "треба було купити червону". На вокзалі я максимально зібрала всі свої моральні сили, які ще залишились і запитала сонну жіночку в касі, чи є можливість негайно дістатись до Варшави. О так, потяг експрес бізнес класу за 15 хвилин рятував моє життя, так воно виглядало... Я загалом не люблю вокзалу Кракова, так як з ним у мене надто багато спогадів, але цей потяг до Варшави!!! Я була така щаслива сісти в мій пустий вагон. Здавалось, справа зроблена. І тут, на середині дороги цей супер крутий і дорогий поїзд робить знаєте що? Так, він ламається! І привітний голос з динаміків повідомляє щось ніби "ми так перепрошуєм, але до Варшави ми запізнимся. На пів години. А може годину. А може більше". Я відразу уявила, як я через вікно поїзда, який застряг посеред поля, бачу свій літак, а з ним і всі мої маленькі мрії про Париж.
Шоку я набралась, скажу чесно, не на жарт... Бо з Варшавського вокзалу ще треба було сісти на поїзд до Модліна... Я дійшла до висновку, що нервуватись немає чого, бо це мені ніяк не допоможе. Силою думки і своїх нервів поїзд не зрушить з місця.
Закінчення цієї маленької драми було дуже навіть як в фільмах. За 10 хвилин до відправлення потягу до аеропорту, мій краківський дурнуватий експрес приповз і я ніколи не забуду той момент між тим як він зупинився і відкрив двері. Це напевно було 15 секунд, а мені здалось як дві чи три вічності...
Просто не дивлячись на людей я вибігла на середину вокзалу і почала очима шукати свій перон. О таааак, перший перон!!! Хахаха це було справді кумедно. Я мабуть виглядала як Конан-Варвар в момент, коли побачила напис Модлін на табло)))
Я сіла і в нервах зїла дві канапки, такі навіть канапища, я б сказала. Досі не розумію, як в мене стільки помістилося хехе.
Між цими всіма подіями сьогоднішнього дня я справді-справді не мала можливості задуматись над тим, чого я чекаю від Парижу... Можливо особливої атмосфери, трохи веселощів і що напевно - то вирішення деякиь питань, які я постановила вирішити вже і негайно:) Я хочу спробувати справжній французький сир в Франції, напитись вина і бути щасливою. Хочу забути про всі незавершені справи в Кракові, яких в мене завжди навалом і всі чомусь термінові... Хочу чути французьку мову і дивитись на французів, сформувати про них свою думку (так як багато різних речей про них говорять). І взагалі мабуть неважливо КУДИ ти їдеш (я не з тих, хто гониться за архітектурою). Важливо з яким настроєм і з якими людьми:) Я очікую від Парижу тільки одного - не розчарувати мене. Ну що ж, друга частина - через 4 дні:) п.с. не хочу щоб ці 4 дні закінчувались!
04.10.2014
Хм, ну що ж.... Париж позаду і під напливом подій останнього тижня я вже починаю забувати про нього. Тому пора писати пост!
Довго не писати не буду, ви і так герой, якщо дочитали до цього місця:)
Особлива атмосфера? Не зовсім. Тобто Париж прекрасне місто. Справді, мені дуже-дуже сподобалось. Але я зрозуміла одну річ, що особлива атмосфера це дещо інще. І це дещо інше не залежить від того, чи ти в Парижі, чи в Кракові, чи у Львові... Вона залежить від іншого, про що згадувати тут не хочу.
Але загалом, зі всіх міст, де я була (може їх не так багато, але вже трошки назбиралося), Париж в списку тих місць, які я б ТАААК, відвідала ще не раз!
Так, я вирішила питання. Все повернулось дуже неочікувано. Знаєте що зробив Париж? Париж став поломаною каналізацією мого життя... Знаєте що він зробив? Він підніс наверх все, що я поховала в своїй пам'яті давним-давно... При чому, досі загадка для мене, як так сталося, враховуючи те, що нічого спільного між моєю поїздкою і тими спогадами не було і не повинно було бути. Дивно, але факт. Я їхала вирішувати одні питання, а вернулася з зоооовсім іншими. На жаль відповіді на нові питання я знайти не можу...
Французька кухня? Таааак, це мабуть найкраща частина моєї поїздки :) Найсмачніша, так це точно! Два французькі ресторанчики просто захопили мене зненацька. Якщо колись булете в Парижі, дуже Вам рекомендую Le Petit Canard і Les Tantes Jeanne Французька кухня мене підкорила, це факт, і мої очікування тут перевершились :)
Французи? Хм, цікаво... Я неодноразово чула, що французи противні люди. А мені сподобались! Вони: мають стиль, особливі і не схожі на інших, вони дуже ГОРДІ!
Розкажу одну ситуацію, яка як ніщо інше описує їх суть. Коли ми чекали на наше замовлення у Les Tantes Jeanne, за сусіднім столиком сиділо дві парочки з Англії. Такі, знаєте, типові 50-річні сноби з купою грошей і дурними манерами. Виявилось, що вони чекали на замовлення не 20, а 25 хвилин... Спочатку вони завели розмову з нами (дуже мило і привітно), жалліючись нам, що оооот вони на Тріп Адвайзорі знайшли цей ресторан, з такими хорошими відгуками і так налаштувались на хорошу вечерю, прийшли спробувати м'яса кобе... І тут, як так, шеф-кухар зовсім забув про них... Далі одна з дамочок не витримала і покликала шефа... Я такого ще ніколи не бачила. Почувши закиди в свою сторону, він просто закипів! Клієнт завжди правий? Це правило не діє в Парижі. Зовсім не пояснюючи чому, що і до чого, він почав кричати на неї, що вона не розуміє, що таке французька кухня:) Щоб ішла в Макдак і взагалі... Забрав замовлену нею страву зі столу :) І дуже образився, до глибини душі. Потім навіть мені жалівся, це було дуе атмосферно і мило. Ось так... В резульаті ми на просто дуже смачно повечеряли, а ще й стали свідками дуже цікавого шоу. Ніколи не забуду.
Чи розчарував мене Париж? Та не зовсім. Але зовсім не зачарував. Просто я чекала інших емоцій. А вийшло якось дуже туристично :) Крім того, як я вже писала, Париж змусив мене згадати події давно минулих днів. Замість відповідей на питання я отримала самі питання.
Попереду найважча осінь в моєму житті. Не можу повірити, що може бути важча осінь ніж минула. Але виявляється, - може. Минула осінь була осінню емоцій, а ця повинна стати осінню здорового глузду, що значно важче :) І потребує дуже багато сили. Ну нічого, це життя вс-одно прекрасне :)
No comments:
Post a Comment