For Those, Who Are 20-Something

    Коли нам двадцять з плюсом, це, напевно, найкращий і дуже швидкоплинний етап нашого життя. Саме тому цей момент мусить бути використаний. Це час, коли 1) ми достатньо дорослі, щоб здійснювати свої мрії і 2) ще не достатньо старі, щоб розуміти, що деякі речі ніколи не стануться.

   Це час найбльших злетів і падінь, ну і теж час, коли ми засвоюєм найважливіші життєві уроки. В двох словах - перкрасний час, як не крути.

   То що з тими мріями? Недавно ми з подругою проходили біля оперного театру Кракова, коли випадково зустрілись в поїзді по дорозі з роботи, ми спішили, бо в кожної були свої справи в центрі. Біля того оперного ми зустріли чувака (а треба віддати належне погоді - вона була мега паршива, майже падав дощ, стояв бридкий краківський туман і було просто дуже-дуже неприємно), а цей хлопець тикався від людини до людини і намагався щось втиснути. Я особисто нанавиджу коли до мене підходять на вулиці (і вриваються в мій особистий простір), намагаючись щось дати/запитати/продати/порадити і я завжди включаю стовідсотковий ігнор, це щоб не сказати, що я і хамсько можу себе повести. Ми пройшли мимо, я огризнулась, що він щось там від мене хотів, а Вікі сказала мені, що він там тусується постійно і роздає людям свої власні книжки, то в нього така система маркетингу, як виявилося.

    На перший погляд то виглядає ідіотсько. Тобто, який в тому сенс? Невже він заробить таким способом реальні гроші на життя? Я думаю шансів нема.

   Але якщо одного дня, стоячи отако під театром і під дощем, йому під руки попадеться якийсь відомий режисер і в імпульсі моменту він купить цю книжку? Або власник якогось величезного видавництва? А що, якщо цей режисер шукає якусь історію з отаким дивним фоном? Може він (це я далі про режисера) захоплюється настандартними людьми, або просто вірить в якусь карму? І тоді цей хлопець підпише контракт на нову книжку, або ж з його розповіді зроблять сценарій? Що тоді? Таке може статися, це справді може бути...

    Хоча, здається мені, в цього чувака зовсім немає таких амбіцій (а може і є), може він просто надіється продати два екземпляри якимось перехожим, які над ним зжаляться, але одночасно - щось велике може статися в якийсь один короткий момент.

    Ми з Вікторією поговорили про це кілька хвилин і змінили тему, але потім ввечері я ще довго про це думала.

    Скільки моїх знайомих без натяжки можна назвати талановитими, скільки з них мають потенціал і всі можливості робити щось вартісне, щось, що може зробити людину щасливою. Але вони цього не роблять. Чому? Зовсім не тому, що вони ліниві, не в тому справа. Справа в тому, що вони в  себе не вірять. Все, на що вони наважуються - це зібрати свої ідеї в коробку, наклеївши на неї етикету "втрачені надії", покласти її на верхню поличку в шафі (щоб ніхто не бачив). Коли вони постаріють (ці люди), то витягнуть коробку з шафи, здмухають пилюку, і будуть дивитись на ці пережитки минулого з дуже глибоким смутком, і то буде невесела історія.

    Еххх, скільки разів треба впасти, поки щось не вдасться? Багато! А скільки разів хтось буде сміятися, бо ми пробували і впали? Багато! Сказати, що мені байдуже - то була б брехня. Мені то не все одно. Нікому не байдуже, коли нам попадається невдача, тому що кінець світу здається дуже реальним. Ми відчуваєм щось типу " о бооооже, мені ніколи не стане краще, і т.д. і т.п.". Особисто я, коли жорстко обламуюсь (а то час від часу стається - напвено для гармонії в житті і щоб я інколи на землю спускалася) - в той момент я бачу на власні очі, як моє життя розвалюється як картковий будинок, кожна деталь розлітається на частинки і все стає чорно-сірим, та нуууу, я можу продовжувати до нескінченності...

   Ясно, що все з часом стає на свої місця, і навіть краще, ніж колись. Приходять нові люди, нові події, нові плани, ну бо життя не зупиняється ні за яких обставин. Те, що щось-там в нас пішло не так - на глобальному рівні не значить абсолютно ні-чо-го.

    І от ще раз згадала про хлопця, цікаво про що він там пише? Може наступного разу я-таки куплю в нього книжку:)    

  Повертаючись до теми натхнеяння (а то вона ні разу не розкрита) і до того факту, що кожен має робити те, що любить - кидаю кілька фоток з минулих вихідних - з ретро ярмкрки у Forum Przestrzenie, зорганізованої Kogel Mogel. Просто приклад, як люди дають собі раду з маленькими мріями.

For Those, Who Are 20-Something

    Being at the age of twenty-something is, probably, the very best and extremely short moment. This is why it needs to be used. This is the time when: 1) you're old enough to be able to make your dreams real and 2) you're not too old to realize some things will never happen.

   This is the time for biggest ups and downs ever, the time when most important life lessons and learned. Well, great time, no doubts.

    So what about the dreams? Today I had a walk with a friend of mine - we were coming back from work and each of us had some small business to do downtown, so we were running near the Opera House and we saw a guy (standing in a gloomy Krakow street, it almost rained and was for sure not-not nice), he was approaching random people in the street, trying to sell something. I personally hate this thing (when anybody wants to sell/ask/give me smth this way) and I behave quite indifferent (not to say rude hehe). We passed him, and Viki told, that this guy is selling his own book and that he can be found at that place quite often and just does marketing this way.

    Well, this may look stupid from first sight, isn't it? I mean, what is the point? What is the chance, that he'd earn real money, doing this? I don't think it makes sense.

    But what if one day, standing like this, looking ridiculous, he'd meet a strange guy - a director, looking for an unusual scenario for a film, or a weird owner of a huge bookstore? What if this director is looking for a story with a strange author's background? What if he signs a contract for next book? Or a film, based on his writing? Can be, this actually CAN happen.

     Maybe this funny guy doesn't have such ambitions (or maybe he has), maybe he just wants to sell two books to someone, who'd feel sorry for him, but at the same time - big things can come.

     We talked about it for a while, then we forgot. But I keep thinking about it. 

    How many people I know with talents, with huge potential, with the ability to do something nice, useful, interesting, something-to-make-them-happy. But they don't really do it. Why? Not because they are lazy. Because they don't believe that trying - is already a first step. They gather all the good ideas in a big black box (called "lost hopes") and put it on the top shelf in the wardrobe, so nobody could get it). When they grow old, they will take it out and look at all those things with a regret, and that will be already a very very sad story.

    Pffff, how many times we'll have to fail before we make it? A lot! How many times someone will laugh, because we tried and failed? A lot! To say I don't care - would be a lie. I care. Everyone cares when fails because it seems like the end of the World. It feels like "I will never be fine again and so on, and so on". Personally when I fail (in anything and it happens not so rarely) - I see my whole life being ruined like a house of cards, every detail in life sucks, no way out, I can continue the list, but I will better stop.

     Of course things move on, and next day brings new people, new chances and life doesn't stop at all. 

    But I still think of this man, selling his book and I start wondering - what is it about? Maybe I'll go and buy it next time :)

    Coming back to inspirations and to the fact, that everyone should do something (!), just a few photos from last weekend in Forum Przestrzenie at a festival of retro staff Kogel Mogel. Just an example of people doing something they like :)

It's All About The Attitude

    Ви коли-небудь запитували себе - звідки беруться всі наші невдачі і звідки всі перемоги? Це я так, взагальному. Ясно, що зараз ви скажете мені про 100500 побічних факторів, які впливають на наші так звані "білі і чорні полоси". Але абстрагуючись від деталей, що має найбільший вплив? Елементарно і просто - ми самі.

   Як ми думаєм, що говоримо, що робимо, люди, яких впускаєм в своє життя і ті, кого  з цього життя викидуємо... Все це збирається докупи і робить нас нами. Потім це все ще й множиться на наші амбіції... І Voi La!

  Я зовсім не мрійниця. Коли мені було сім років, я з ранку до ночі говорила батькам, як я буду жити і ким хочу стати. Це не було мрією, це було свідомим рішенням семирічної дитини, всі з мене сміялися. Сміялися, коли мені біло сім. Коли мені стало сімнадцять і було очевидно, що погляди не міняються і я не збираюсь "дивитись на речі реально", батьки почали хвилюватись. Коли мені було 20 тато почав впадати в паніку, бо все було як і раніше. І скажу я вам, то не були прості часи. З однієї сторони я розуміла, що є люди, які прожили на світі значно більше ніж я і знають теж значно більше. З іншої сторони я слухала себе і чула, що я хочу або все, або нічого.

   Я ніколи не хоітла (і ніколи не могла) бути десь посередині. Для мене немає великої різниці, чи я добра чи погана. Тілки не посередність, це мене просто добиває...

   Тепер мама з татом з мене не сміються, тепер вони мене підтримують, бо бачать мене щасливою, і бачать, що багато всього попереду.

   А ще мені зараз 24. Багато змінилося і надалі змінюється на очах. Моє життя два роки тому і зараз - то велика різниця і це мене дуже тішить. Я вивчила багато нових речей. Я нарешті починаю усвідомлювати свої мрії, бажання більш глибоко. Якийсь час тому я б скзаала, що хочу бути багатою. Я і досі хочу. Але раніше я не мала конкретних уявлень, як я хочу це зробити, а як не хочу. Зараз я це знаю.
   Я б теж сказала - о, я хочу бути щасливою. Але так само якби хтось спитав, чого конкретно я хочу - важко було б відповісти. Тепер ні, тепер не важко.
   І так, зараз я знаю всього значно-значно більше і це надає впевненості. Правда теж така, що це зовсім не допомагає уникати помилок і розчарувань, цього мені теж вистачає. Але хто не робить помилок?

   А тепер я підходжу до наступного етапу в житті - визначеність. Просто робити те, що нам хочеться, а чого ні?
    Як там кажуть? Love what You do, do what You love! Ну, ви мене розумієте :)    Чому я взагалі почала про це думати? На останніх вихідних я відвідала молодіжну ярмарку польських дизайнерів інтер'єру і я подумала "вааау ці люди справді роблять круті речі". Знаєте яка там атмосфера? Точно не така як в корпо. Дивишся на людей навколо, а вони... а вони Love what They do, do what They love!   Це таки надихає. Це таки нагадує, що життя полягає якраз в тому, щоб робити важливі речі. І я не кажу, що всі мають стати дизайнерами. Я, на приклад, люблю фінанси, але фінанси теж можуть бути різні :)
   Я просто веду до того, що нам необхідно пробувати, пробувати кожного разу, коли з'являється найменша можливість, пробувати навіть коли шанси близькі до нуля (бо близькі до нуля - це ще не нуль).
   Окрім цього - в мене новий грандіозний план і він просто повинен бути успішним. Зробити щось корсне з хорошої ідеї - це подвійна хороша ідея :)
    І на закінчення кілька фото з ярмарки, про яку мова йшла вище TARGI ZAPROJEKTOWANI    

p.s. bigthingstocome

#bigthingstocome

It's All About The Attitude

    Have You ever asked yourselves, what is the main reason for all of the failures and the success? I mean in general. I know You'd tell me about one million circumstances, that draw ups and downs on our timelines. But taking in a whole, what is the main thing? Actually it's quite simple - we are.

    The way we think, the way we act, the things we do, the words we say, the people we let in our lives, the ones we dismiss... These components join in one combination, they make us what we are. And then we multiply it by our ambitions and... Voi La

    I'm not a dreamer at all. Since I was 7 I've been repeating my parents how I'm going to become what I want to be. It wasn't a dream, it was a distinct cold plan of a child. I was so sure of it, it made them laugh. They laughed when I was 7, they started to worry when I became 17 and my point of view didn't change at all. When I was 20 and I told my father, that nothing's different - he was so upset! It was a damn difficult time! On one side, I was listening to people, who lived a long life and knew a lot about it. On the other side - there was me, knowing that either everything or - simply nothing.

    I never wanted (I never actually could) be somewhere in the middle. Being good or bad, it doesn't matter for me. Just not a mediocrity, just not that...

     Now my parents don't laugh at me anymore. Now that support me because they see me happy. They see me even more happy in nearest future.

    Now I'm 24. So, a lot changed. My life 2 years ago and now - it's amazing change and I'm happy about it. Now I'm coming to learn new things. I'm starting to realize my dreams, my wishes and feelings more deeply. Some time ago I would say -  I want to be rich. I still want to. But some time ago I didn't see a clear plan, how I want to reach my aim, and how I don't want to do it.

   I would also say - I want to be happy. But if anybody asked me, what I exactly want - it would be quite hard to answer. And now I know. 

    Now I know a lot-lot more and this makes me more confident. It doesn't help to avoid mistakes and disappointment, I still have a hell of it. But who don't?

    I think next step in life should be distinguishing. Simply doing what we want to do, why not?

    How they say that phrase?... Love what You do, do what You love! You got the point :)

   How did I come across this? Well, last weekend I went to a local event in Cracow where young designers presented their staff. I thought "Wow, these people really do a great job". You know what is the atmosphere like? It's not like in a corporation for sure :) You watch people and they... they what? Love what They do, do what They love!

    It does inspire. It does remind, that life is about doing important things! I don't say everyone should be a designer, not at all. I feel great in finance, but finance also differs :)

    It's just that we should try, try every time we have the smallest opportunity, try even when the chances are almost zero (because almost is not a zero).

    Besides that, I have a new great plan and it must work out :) Making business of a good idea - it's a double good idea :)

    And few photos from last Sunday at TARGI ZAPROJEKTOWANI

    p.s. bigthingstocome

#bigthingstocome

Expectations - Reality. Part III. Ups And Downs And How To Deal With Them

    Власне кажучи, це останній мій пост. А точніше - останній в такому форматі. Я вирішила, що все-таки я хочу спробувати зробити з цього скромного хоббі щось більше. Ясно, що я не стану фешн-блогером з мільйонними переглядами сторінки, але в мене є нова концепція чи ееее... як би це назвати :) Ця ідея давно зароджувалась, але я не була впевнена до кінця.

   Ну що ж, принаймні спробую... Подивимся, що з цього вийде. Як максимум - щось вийде, як мінімум - зрозумію, що на це не варто витрачати часу.

   Ліричний відступ залишаємо і переходимо до теми. Цей пост - логічне продовження попереднього, де я писала про речі на поличках і як важко і важливо тримати там порядок. Знаєте, пройшов всього лиш місяць з того часу, як я це писала, а в житті ніби пройшло тисячу років... Так от сиджу, згадую момент, коли писала останню публікацію і розумію - я вже не та. Всього тридцять днів змінили моє життя. Дуже жорстоко і дуже повчально. 

   Мій гіркий (але неймовірно корисний досвід) останніх подій наштовхнув мене написати кілька слів про... Ні-ні-ні, не про погане саме в собі, а про неймовірну цінність, яку воно приносить (парадоксально, а?)

    Я нещодавно винесла з життя дуже важливий урок (який тепер завжди допомагатиме мені в житті) і я хочу поділитись з кожним, хто це прочитає: коли з нами стається щось погане, коли все навколо валиться, коли вставляють ніж в спину, коли здається, що це границя того, що можна витримати - так от, коли це все відбувається, ми генеруємо (як якась сонячна батарея) масу енергії. Це можна порівняти з маленьким ядерним вибухом всередині нас... Така-собі Хіросіма в душі.

   І тут (!) цей момент. Саме в цю секунду стається найважливіше... 

   Так, стоп! По черзі. Повертаємося думками до моменту, коли стається щось дуже-дуже недобре і спробуємо "пропустити" це через себе. Що в цю секунду з нами відбувається? По-перше ми злі. По-друге ми відчуваємо себе дуже самотніми і взагалі ніби навколо нікого немає. Ми відчуваємо розчарування і пустоту. І ще - таке враження, що хтось наклав фільтри на все навколо - як в інстаграмі - все таке відразу чорноооо-біііііле. Жахливе відчуття, знаю. Особливо повертатися звідкись додому, падає осінній дощ, все, життя скінчилося.

    І тут власне воно! Адже весь цей негатив - то енергія. А енергія має силу. Вона має дуже багато сили, і чим більше емоцій і негативу - тим енергії більше, тим вона більш концентровна, збирається в такий величеееезний згусток (по дорозі підбираючи маленькі "піздєци" як от, на приклад, запізнення автобуса, погана погода, зламаний ніготь і т.п. і т.д.).

     Коли енергії стає забагато і вона в нас не поміщається... тут два варіанти і ми абсолютно в стані свідомо вибрати один з них. Перший - це дати волю цьому згустку накопичуватись до того моменту, коли він трісне і отруїть нас зсередини, надовго і дуже боляче. Тоді починаються оці всі славнозвісні депресії, розмови з психологами, сльози-соплі в подушку і ще цілий букет дуже "приємних" речей. Негатив притягує негатив і це все затягується в, як ми любимо називати, "чорну смугу"... Бла...бла...бла...

    А є інший варіант, який полягає в тому, що потрібно в критичний момент зупинитись і сказати собі хватить. Після цього повільно випускаєм весь негатив з себе, робим з нього... ні-ні, не зброю (для чого нам комусь мститися?)... робимо з нього інструмент, за допомогою якого можна оооой як багааааато зробити. І я кажу вам це не як людина, яка це придумала, я кажу вам це як людина, яка це зробила. Про це буде вже в наступному пості, в іншому форматі, але повірте - тоді ви мені точно повірите. Я розкажу вам дуже цікаву історію про те, як на практиці від пункту А до пункту Б я перевірила правдивість цієї теорії.

   Хороше питання - як це зробити? Бо, ясне діло, легко сказати - перетворіть негатив в позитив. Це майже як з води зробити вино, тільки не так буквально.

      Як, як... Розслабитись - от як. Відпустити все, що нас тримає. Все ще буде - і погане, і хороше. Ми від цього не застраховані і до того ж, ніколи не знаємо, коли, що і в якій послідовності станеться. Може завтра ти виграєш джек-пот? А може дізнаєшся, що твій хлопець насправді гей, а тобою просто прикривається? Ну от скажіть, хтось від цього застрахований? Ні разу. Тому... Тому читайте вище ще раз, якщо з першого разу не запам'яталося :) 

    Я перестала чогось чекати. Я почала робити те, що хочу і не продумувати кожен наступний крок. Я не хочу більше розхитувати свій внутрішній маятник всякими непотрібними хвилюваннями, які не принесуть мені нічого крім зморшок і поганого кольору шкіри, а це явно не моя ціль. 

   Спробуйте ці дві речі. Спробуйте розслабитись і перетворювати погане в хороше. Спробуйте і побачите, ви буде в шоці, як це працює! 

   Викиньте все і всіх зайве/зайвих зі свого життя, як сміття. Ви ж не збираєте старі упаковки від кетчупу? Чому? Бо вони непотрібні. Так само є речі і люди, які, як і ці упаковки від кетчупу,  - зовсім не створюють доданої вартості і тільки псують нам життя. Залиште те, що важливо і відпустіть життя... Воно вас приведе куди треба :)

Expectations - Reality. Part II

   За п'ять годин я лишаю Краків за спиною і на цілий тиждень забуваю про своє реальне життя, що часто буває корисним. Коли приїду, обов'язково напишу продовження історії, оскільки матиму дев'ять днів, щоб придумати правдивий сценарій. А поки пишу початок :)

    Сподіваюсь, хтось знайде для себе щось близьке. Давно не писала. А є що :)

    Суть написаного дуже віддалена від того, що написано.  Але лейтмотивом цієї всієї фігні можна сміливо назвати очікування і реальність. Читайте і потім зрозумієте, про що я!

 Речі лежатимуть собі на поличках. Речі припадатимуть пилом. Час від часу ви будете підходити до полички і розглядатимете ці трофеї, медалі, грамоти, фотографії, розбиті і склеєні статуетки маленьких ангелів і демонів. Можливо щось переставите з часом на передній план, щось на задній. Щось із плином часу втратить сентимент для вас, цю річ ви закинете на самий-самий кінець або навіть покладете до шухляди, де цього ніхто вже більше не побачить. Щось стоятиме в рамці, як вічне нагадування, що це було і було з вами! І що це "було" настільки було, що назавжди висітиме на стіні і ви витиратимете з цього  "було" павутину до кінця світу.

   І тут настає штиль в житті. Настає стан гармонії з собою і світом. Ніщо так не гармонізує як оцей порядок на поличках! Залишаючи в своїй домівці все в такому стані, замкнувши вранці двері ви готові на сто тисяч інших речей і ви їх робите і з такою охотою. Кар'єра, друзі, спортзали, басейни, подорожі, нові знайомства, легкі привітання і прощання.

   Починає здаватись, що ви навчились жити. Починає здаватись, що всі філософи світу були праві, кажучи, що "все в цьому житті залежить від нас". І так воно і є.

   Ввечері, після 12-годинного напруженого дня роботи, розваг, двіжух ви вертаєтесь додому. А там такий спокій! Ідете в душ, перевіряєте чи на поличках нічого не змінилося, лягаєте на улюблену подушку, накриваєтесь улюбленим покривалом, закриваєте очі і думаєте "о бооооже, як добре". І засинаєте з думкою, що наступний день теж буде супер і у вас вже як мінімум десять пунктів на to-do списку, і в вас такі хороші сни.

    І тут стається неочікуване. Одного дня ви (живучи своїм прекрасним врегульованим і впорядкованим життям) потрапляєте не в те місце і не в ту ситуацію. Але, спочатку, ви цього не помічаєте взагалі. Все як має бути, ніяких загроз - хмари не збираються над головою, не починається буря, не звучить така музика "уууу-у-ууу" як зі страшних фільмів, все йде як має бути. Але не до кінця. Десь в фоновому режимі життя готує нову бомбу сповільненої дії. 

    Проходить трошки часу і ви далі не відчуваєте жодних змін. Ви знову повертаєтесь ввечері, вам знову на все і всіх все одно (в хорошому значенні слова), знову йдете перед сном в душ, знову лягаєте спати. І тут ви не можете заснути. Думається - хм, що таке? Може замало повітря в кімнаті. Відкриваєте вікно, йдете до своїх поличок. Переконуєтесь, що там все добре, витираєте пил і вертаєтесь назад в ліжко. Спите як завжди міцно і смачно.

   Проходить ще кілька днів. Все далі добре. В житті з'являються нові речі, нові люди, все як ніколи весело. Всі навколо бачать, як вам добре живеться і десь трохи навіть заздрять вашій легкості. Ви направо і наліво роздаєте поради, як стати щасливим і взагалі починаєте вчити людей жити. Енергії багато і ви перестаєте спати ночами. Не те, щоб вас щось мучило чи ні - нічого такого не помічаєте, але у вас зникає потреба в сні - і тут приходить той момент, коли пора зрозуміти, що щось дуже не так пішло. Але на практиці зрозуміти це буває важко і ви далі не звертаєте уваги.

   Подія за подією, змінюється багато і швидко, аж забагато і зашвидко. Але від цього ритму немає часу сісти, подумати. Ви забуваєте про полички! Тепер до них ви підходите раз в тиждень і переконуєте себе, що це просто останні сім днів були такі насичені, що часу на порядки ну не бууууло просто, але від завтра все зміниться. Робите порядок і все знову (о диво) окей. Зрештою, ну що могло статися за тиждень? Тим більше що ключів від дому ніхто, крім вас, не має і не матиме.

   Так, як і планувалося, наступний тиждень (або навіть два) ви сумлінно щодня прибираєте в кімнаті, дуже на цьому концентруєтесь і, вдихнувши на повні груди, засинаєте як раніше добре з думкою: false alarm, все як було, слава богу.

   Самообман продовжується і далі, ви починаєте кожного дня робити нову річ, яка цілком вам протирічить. Ви чекаєте. Чекаєте на щось хороше і воно стається. І ви цинічно думаєте - ого, нічого собі, оце так мені повезло. Перший раз бачу, щоб очікування закінчувались успіхом, мабуть це просто підтверджує правило, що чекати нічого не варто.

    Потім це стається знову і знову. Ви починаєте відчувати легкий дискомфорт, бо "щось тут не сходиться" і взагалі дивно якось. А що ви не можете зрозуміти - того ви починаєте боятися, оскільки воно може зашкодити порядкові і ще, не дай боже, зруйнувати щось у вашій буддистській гармонії. Ви кажете собі "воу-воу-воу палєгчє" і відгороджуєте себе від тих страхів. Здоровий глузд і всі навколо кажуть, що з вами щось не так, бо ви по-перше свідомо відкидуєте від себе хороші речі (що нелогічно і вже  приносить деякий disorder), по-друге, вам стає не все одно на деякі речі, на які мало б бути в принципі пофіг, бо то просто щось нове, що скоро стане старим, щось, що скоро знайде своє (дуже незначне) місце на одній з нижніх поличок.

   До речі, про полички. Там далі порядок, але вам там тепер розміщення речей взагалі не подобається. Ви не розумієте, як ото "щось", що стоїть в самому центрі, як воно там взагалі стояти може? Ви робите генеральну перестановку. Ні, не так. Спочатку переставляєте лише кілька речей місцями, але вам все мало і мало.

    Одного дня від отого розуміння, що ви самі порушили свій спокій, ви намагаєтесь все направити і знімаєте все нафіг з поличок і розставляєте по новому. По дорозі губите три речі, дві розбиваєте і все-одно фінальне розміщення таке трохи до дупи...

     Наступного дня після роботи ви йдете в зал, але вам там некомфортно. В роздягалці ви довго дивитесь на себе в дзеркало і кажете - "ну добре, мабуть це все моя вина, занадто багато порядку теж не добре". І починаєте жити нормальним (як вам здається з кліше) життям. Життям з емоціями, з дурними вчинками, з переживаннями. Полички ви взагалі лишаєте десь там далеко, нехай там навіть все завалиться, кому яке діло до старого хламу?

   Може ще й так статися, що ви впустите когось, щоб вам поміг (робити не рекомендується, але трапляється). І цей хтось так раз-два робить все і зразу і так воно все гарно виглядає.

    От про що ми забуваєм - так це про те, що впускаючи когось робити нам порядки на старих історичних поличках, ми робимо найбільшу можливу помилку. Ми даємо в руки комусь (зовсім чужому) найважливіші речі, речі, які колись коштували нам стільки радості, щастя, і навіть сопель і сліз. Так, то було давно, але від цього факту жодна з речей не втратила у вартості. Ну і от. В результаті ми маємо виставку об'єктів з нашого минулого, яка виглядає як вітрина в магазині - гарно і тупо.

   Але нам подобається, хто не любить вітрин?

   От тільки питання, що буде, коли цей хтось перестане оновлювати вітрину? Ви залишитесь самі з тим новим укладом речей, який вам (так щиро насправді) зовсім-зовсім не до душі? Ви залишитесь самі, з купою власних речей, які ви так довго-довго збирали, складали, переставляли вправо-вліво. 

    Але то ще не так все критично. З часом ви вернете все на свої місця! За це не хвилюйтеся. Все знайде нову форму і буде так, як треба і так як вам подобається. Нове розміщення буде навіть кращим. І кожного вечора, лягаючи в ліжко, ви будете любуватися цим новим порядком, який став навіть ще більш впорядкованим, ніж раніше. І все знову буде добре.

   До того ж, у вас з'явиться новий експонат! Абсолютно новий, блискучий і ще навіть з бірками. Він довго-довго нагадуватиме вам, який важливий порядок. Довго, аж поки кольори не стануть тьмяними, а етикетки не зітруться від постійного пересування з місця на місце.

   

    Так насправді - тема поличок зовсім нерозкрита :)

    To be continued...

My House In Budapest

   Справа в тому, що останнім часом моє життя нагадує мені американські гірки (або принаймні дуже серйозну гойдалку), звідси сумні наслідки - в мене нуль часу і натхнення до цієї сторінки. Це мене дуже мучить і ще більше розчаровує, бо не хотілося б покидати своє вже багаторічне хоббі. З сумом згадую ще недавні часи, коли буквально кілька місяців тому в мене були грандіозні плани трансформувати цю сторінку в якийсь проект, може навіть справу... Було стільки ідей, і всі вони під впливом обставин поки мають статус лише ідей, але... Але тепер я вирішила взятися за Soup For Soul заново.

 

   Нещодавно в моєму житті сталася зміна, яка вплинула на мене як ніщо інше за останніх багато-багато місяців (якщо не сказати два роки). Ця зміна спонукає мене на зміни, зміни докорінні, бо... Бо прийшов на них час. За півроку все буде по-іншому. Як по-іншому, це питання номер два. Але по-іншому - це точно.

   На цій оптимістичній ноті закінчу вступну частину і напишу про те, про що мала б вже давно. А саме - про поїздку до сусідів із найбільш дивною мовою, яку тільки можна придумати - то я про Будапешт.

   Ніколи не думала, що можна поєднати фінську і турецьку мови (шооо?), зробити з цього угорський мікс і ще й ним говорити.

   Отже, якщо ви рано чи пізно вирішите поїхати до Будапешту, то я вам скажу кілька речей про це місто, яких ви не дізнаєтесь з тур-сайтів. Кажу так, бо наша поїздка була з мєсними рєбятами, а відомо, що ніяка культура і особливості життя не пізнаються так добре, як з людьми, які там виросли.

 

   1. На певно мушу насамперед сказати, що угорці (як нація в загальному, звісно є винятки) - дууууже дивний народ. Цей висновок я зробила на підставі окремих людей, але думаю я мало помиляюся і статистична вибірка була ок. Ну специфічні вони, закриті і взагалі.

   2. Свята правда - там є гарні хлопці.

   3. Але не забувайте, що багато кого з них можна запідозрити в кар'єрі в порносфері. Про угорське порно я чула стільки, що ойойо. Щоб не бути голослівною (кому цікаво) погугліть про братів Вісконті і зрозумієте, про що я кажу.

   4. Будапешт гарне місто, тут сперечатись не буду. Зрештою, зараз накидаю фоток, то самі зрозумієте.

   5. Трамвай номер 2 - один з найкращих (і дешевих) туристичних маршрутів, сідаєте з кінцевої на кінцеву і маєте Будапешт за півгодини у всій красі :)

   6. Люди в основному діляться на тих, кому більше подобається Прага і тих, хто надає перевагу Будапешту. Ну я тут промовчу, мені і там і там сподобалось, і там і там - добре і по-різному.

   7. В метро там капєц швидкі ескалатори, ну просто забитись можна без практики :)

   8. Нічні туси біля "колеса" - то шось з чимось, рекомендую.

   9. Якщо хтось буде заохочувати вас до національного дрінка "палінки" - то я б тут три рази подумала, то рідкісна гадість :)

   Ну і на сам кінець - фоткиииии. Зроблені моїм другом, як на мене - не без таланту :)

To The North

    В кого які цінності ?Я  багато разів зустрічала людей, для яких головна ціль - гроші, кар'єра, дорога машина і велика квартира. Останніх кілька років навчили мене жити по-своєму. Для мене ніщо не зрівняється з новими містами і людьми, з якими кожен момент життя хочеться прожити ще раз, і ще раз. Я не хочу присвячувати безцінні моменти життя кредитам, банківським рахункам і доларам, старанно запакованим в півлітрову банку.

    Це пост ні про що. Просто вирішила поділитись кількома фото і хорошим настроєм з нашої останньої поїздки в Гданськ :)

    Скоро нові подорожі, і це дає мені все більше і більше сил і енергії. Будні не здаються такими буденними :) Червень скоро! А через два тижні - Львів, за яким я страшенно скучила.

      Літо 2015 обіцяє бути гарячим і багатим на події!

      Люблю тооооооо :)