З дня на день я обіцяю собі, що скоро все зміню. Перестану тратити час на соціальні мережі, перестану їсти нездорову їжу, перестану страждати через непотрібні речі, буду більше часу приділяти собі і так далі... Цей список можна продовжувати нескінченно. Реально, якщо згадати все, що я кожного дня хочу зробити (хочу, але не роблю) - то можна написати не те що пост, а цілу книжку.
І що з того? Чим зазвичай це закінчується? Закінчується це тим, що я хочу все і відразу, а прикладаю до цього нуль зусиль. І потім з розчаруванням приймаю один-єдиний факт: нічого не змінилося.
Звинуватити в цьому я можу (і мушу) тільки себе. Нійгірше те, що я порівнюю свої можливості рік тому і зараз - і бачу одну нелогічну закномірність - можливості зросли в кілька разів, а все інше стоїть на місці.
Я досі не накачала прес.
Я досі не навчилась контролювати себе в критичних ситуаціях.
Я досі не почала серйозно вчити італійську.
Я досі не прочитала всіх книжок, які хотіла б.
Я досі не виросла морально.
Я досі там, де була рік тому...
Тобто не зовсім там - зовні моє життя досить-таки змінилося, але внутрішньо я жодного кроку вперед не зробила. Чи навіть швидше так, як буває в кошмарних снах - я ніби біжу, біжу скільки є сил, але з місця зрушити не можу.
Я дивлюсь на успішних людей. На людей, які "зробили себе самі". І мені заздрісно (це відчуття тут взагалі недоречне). Але ж кожен/кожна з цих людей нічим не кращі за мене. Просто вони зробили ЩОСЬ, а я не можу. Мене бере злість на свою лінь. І все ж ця лінь (яка підсилюється з приходом осені) бере своє. Вона пробирається в кожен куточок мого життя і отруює там все, що можна.
Так, я знайшла собі ідеальну відмазку - я стверджую направо і наліво, що зараз в мене важкий період в житті, що мені погано, що мене змучує робота, що моє особисте життя потерпіло краху, і що всі ці обставини можна вважати пом'якшенням. Що мені можна прийти після 8-годинних щурячих перегонів в корпорації і просто залізти під ковдру, сидіти в інтернеті і нічого більше не робити. Не розвиватися, не йти в спортзал, не готуватись до захисту диплому (який, до речі, в понеділок)... Ніби все це виправдано. А ще, моя улюблена частина такої лінивої агонії - пожаліти себе, а потім ще й похвалити. Бо ніби-то я вся така самостійна, так все мені важко далося.
А тепер питання - кому щось далося легко? Відповідь - нікому.
А тепер наступне питання - чи можна вважати себе особливим, якщо ти прикладаєш рівно стільки зусиль, як пересічна людина (або навіть менше) до будь-чого, що може зробити життя кращим? Відповідь - ні.
І останнє (найважливіше) - чи можна вимагати від життя чогось надзвичайного, якщо ти нічого більшого за "звичайне" не робиш? Відповідь теж знаходиться сама собою.
Все складне насправді просте як 2+2. Хочеш результату - працюй на нього. Хочеш мати щось більше, ніж мають інші - роби щось більше, ніж роблять інші. Цю фразу придумали давним-давно до мене. І це універсальне правило, яке можна застосувати абсолютно всюди і для всіх.
І хватить, хватить, хватить думати:
- Що "я зміню все завтра" - завтра завжди залишиться "завтра" - такий-собі "смітник" наших мрій, надій і планів!
- Що "я і так непогано стараюся" - ніяк ти не стараєшся, якби ти старався, то вже сьогодні бачив би реальний результат замість розчарування!
- Що "мені сьогодні можна", бо мені а)погано б)мене образили в)погана погода г)свій варіант - як тільки ти дозволиш собі таку "слабинку" - ти втратиш все. Бо подумай - хтось вже сьогодні робить те, що ти відклав!
- Що "життя до мене несправедливе" - добре, я згідна, бувають несправедливі моменти в житті, але такі моменти є в кожного. І вони зовсім не роблять мене/тебе/його особливим і тим більше не дають жодних привілей!
- Що "мені все-одно, я просто хочу залізти під ковдру і нічого не бачити" - невже це зробить тебе щасливим? Серйозно? Скоріше навпаки - депресія буде родити депресію, депресії будуть розмножуватись як кролі і весь наш день/тиждень/рік може перетворитися на депресивну кролячу ферму, де нема ніякої радості, гордості, енергії, нема нічого хорошого (коротко і ясно).
Так, я знаю як це ВАЖКО! Прямо зараз, дописуючи цей пост я кидаю оком спочатку за вікно (де вже темно і падає дощ), потім на свої кросівки і спортивну форму, а потім кидаю оком на ліжко (яке так првабливо виглядає). І переді мною чіткий і ясний вибір:
а) Я можу допистаи цей пост, з розумним виразом обличчя підбираючи мотиваційні фразочки, опублікувати його, взяти кружку какао і пачку цукерок і заритись під ковдру. Мені буде тепло і комфортно, я відпочину після важкого дня. Я зможу трошки постраждати через свою сумні історію кохання, можу подивитись фільм, можу навіть поплакати, можу плакати годинами через те, що життя до мене несправедливе.
б) Я можу мовчки і з ненавистю до всього на світі зібрати речі, вийти на дощ і холоднющий вітер, сісти в автобус, зайти в спортзал, там змусити себе зігнати на біговій доріжці як мінімум 300 ккал, спітніти до напівсмерті... Потім вийти знову на холодний вітер і відчути себе щасливою людиною! Не через якісь обсативни чи події, а просто так.
І так кожного дня. Можна ставити перед собою вибір і робити його. Робити абсолютно свідомо, але пам'ятаючи одну-єдину річ: ці маленькі вибори і складають твоє життя. Цей кожен міні-вибір визначає твоє сьогодні, твоє завтра, і твоє завжди.
О_оО, скільки знайомих думок:) читаю, ніби про себе!
ReplyDelete