Remembering The Forgotten

Кажуть, завжди добре повертатися додому. Вчора зранку в той момент, коли я сідала в автобус на станції Krakow Główny, я відчувала себе майже щасливою людиною.Але написати я хотіла не зовсім про мою дорогу додому, і не про те, яка я була рада побачити тут всіх близьких (а я була дуже рада). Мова навіть не про те, що з понеділка сесія, яку здати буде дуже важко....

Мені зараз думається про інше. Ніколи більше не буду втікати від проблем, від емоцій, від почуттів. 1 жовтня, коли за моєю спиною опинився український кордон, в мене було відчуття, що за ним залишилось все, що не давало мені нормально спати. Мені навіть здавалося, що це "все" не просто там залишилося, а стерлося, забулося і більше ніколи в моє життя не повернеться. В Кракові все було якось легко як два плюс два. Так легко було жити. 

З поверненням до Львова все стало на свої місця. А все тому, що недаремно є слова в пісні "but you can't outrun yourself"...

А я так хотіла це зробити - обігнати саму себе, почати все навіть не з нової сторінки, а з нової книжки. Але якщо хворий зуб не лікувати - то рано чи пізно біль повертається. І з цим треба щось робити:)

Тепер я на власній помилці навчилася (всі знають, хто вчиться на власних помилках). Тепер я навчилася, що втекти від себе неможливо. Як би цього не хотілося. Niestety:) 

З іншої сторони - з понеділка сесія і часу на всякі дурниці немає. Ну хіба трошки можна дозволити собі в 3:25 ранку в перерві між написанням контрольної з судово-бухгалтерської експертизи:))