Дві пісні, які назавжди застрягли в моїй голові і завжди-завжди будуть нагадувати незабутні дні в Myrtle
Skillet - Say Goodbye
Дивна властивість пісень - вбирати в себе спогади і асоціації. Навіть через багато-багато часу, коли включаєш якусь пісню - перед очима виникають ті ж події, ті ж люди, ті ж місця. Така собі скринька пам*яті. Ніщо так не передає враження, як музика.
Прикол Америки в тому, що вона зовсім різна. Кожен штат - це своя історія, свої люди, свій менталітет, шо там говорити - навіть закони різні і клімат. Тому про кожен з них можна написати історію вражень, які все не закінчуються і не закінчуються...І все буде по-іншому.
Преша половина дороги до New Orleans не представила собою особливого інтересу - пустий автобус, де можна було розвалитись на два сидіння з подушкою, слухати музику в навушниках і уявляти себе супергероєм в суперобставинах=)
Але наближався вечір, автобус без зупинок їхав на Південь. Для довідки - Південь Америки - це переважно бідні штати (Алабама, Джорджія, Луізіана), це 40 градусів жари і 100% вологість повітря, це переважно чорне населення, люди там живуть значно скромніше, ніж на Півночі. Близькість Мексики - як наслідок - купа мексиканців-нелегалів. Хороших добрих людей з жахливим акцентом. Після знайомства з тою частиною населення, признаюсь чесно - ненавиджу іспанську=(
New Orleans я пам*ятаю дуже добре. І він, напевно, заслуговує на дві розповіді. Перша - це перше враження. Неоднозначне, шо тут і говорити. І так - я в автобусі, контингент інших пасажирів - це окрема історія. На вигляд злі чорні дядьки, замучені дорогою як і я, не викликали довіри. Даремно і говорити, що всю дорогу з пересадками в нічній Атланті я не то шоб не закрила очей - я дихати боялася. А ще й стався досить оригінальний інцидент - від психологічної напруги мої нерви здали і в 3 ночі (коли всі тихо-мирно спали) з моїх рук (о бооооже як то сталося) вилетів телефон. Точніше я його викинула в салон автобуса. саме так - руа дьогнулась і я пошпурила телефоном в якогось негра. Проснулось відразу піватобуса. Я вже думала починати молитись, як тут мене дуже здивувала реакція - всі почали допомагати мені шукати той телефон, питатись як я, чи все нормально) Це доволі приємно. Якось не по-українськи правда. І це приємно здивувало.
При в*їзді в місто до мене підсів цікавий дядько. Він все життя пропрацював далекобійником (а в США це вважається одна з найважчих робіт). Так от...Він їхав додому в Орлеан, відвідати родину. На вигляд страшний капєєєєц, а насправді така хороша людина. Стільки всього розкзував, попереджав про небезпечність Нового Орлеану. Ні для кого не секрет - Н.О. найкримінальніше місто Америки.
Перше враження про місто було таке, ніби я попала в місце, де все зроблене з бетону і каменю.
Купа мостів, купа машин, ніякої природи, ніяких людей на вулицях. Після Карлліни це було шоком. Це був зовсім інший світ, якщо не планета.
З першого погляду і не повіриш - щО Орлеан старовинне французьке місто, з дуже сильною культурною історією і своїми традиціями в трохи незвичному, старофранцузькому, стилі.
Але про це пізніше)
От ми вже на станції. Я чекаю Олега і компанію. Сиджу собі і розумію, наскільки я змучена. Наскільки просто хочеться спокою, хочеться додому.
За півгодини мене забрали. Від радості я просто не могла сказати ні слова. Ура, я вже не сама. Зустріти близьких людей - Олега, хлопців з політеху - то була невимовна радість в тих умовах.
Новий дім на 3 місяці, нові приколи і пригоди ^^
Правду кажуть - неважливо де ти, головне - то є компанія. І мені з цим пощастило. Навіть в Орлеані, де тупо не було чим зайнятися, ми собі знайшли спосіб весело провести літо=))) Про то далі)
No comments:
Post a Comment