В такі моменти, коли зовсім-зовсім не спиться і зовсім-зовсім ніхто не заважає, можна спокійно сидіти з великою кружкою чаю і згадувати всяке-різне. Я починала писати про Америку раніше, зараз знову міні-ностальгія. Пишу це просто для себе, взагалі не думаючи, чи прочитає це хтось)
Так от, я зупинилася тоді на тому моменті, коли сіла в автобус...
Ніколи не забуду того відчуття - як на безлюдному острові. Їдеш невідомо куди, немає нікого, немає навіть телефону. Зовсім сам. Зовсім. І не знаєш, чого чекати від наступної секунди. А згадувати це круто, до речі))
Омину я трохи то все, шо творилося в моїй голові за тих 12 годин маршруту, це і так словами не передати. Підкінець прийшло полегшення, коли автобус виїхав з диких лісів, через які проходила траса і я (вже, чесно, без страху і переживання) підняла голову і побачила Південну Кароліну во всєй красє)
Настрій покращився. І хоч я, як і раніше, поняття не мала, шо мені робити по приїзді...Я зрозуміла, що буде весело.
Міртл Біч. Одне з багатьох курортних містечок на березі Аталнтичного океану. Шо тут скажеш - атмосферу словами передати важко. З часом все потрохи забувається, але коли я згадую це місто, то зразу згадується повітря...Таке зовсім легке, безпроблемне, я б сказала) І вітерець з океану...І ми з Настьою і Люсьою гуляєм по Ocean Boulevard, але про це пізніше)
Отак приблизно це виглядало. От тільки шкода, що фото зовсім не передають емоцій=(
Про Міртл Біч говорять часто, що є і кращі місця, але зі всіх місць в США, де я побувала, там найкраща атмосфера. Які б не були проблеми, як би не було важко привикнути до роботи і всього іншого, все-таки там я почувала себе щасливою)
Тепер вернемся до сухихи історичних фактів. Тобто до того, шо вібувалось далі. Весь мій ентузіазм зазнав епік фейлу, коли я вилізла з автобуса на станції і треба було шось вирішувати. В мене була адреса. Це вже щось.
Я з неймовірними зусиллями витягнула сумку. після 30 годин неспання вона здавалась мені непідйомною...Доповзла до таксі, швиденько вмостилася на передньому сидінні і сказла куди їхати. Таксист попався на диво прикольний, навіть знав шось про Україну. Вже не пам*ятаю всіх деталей, але точно пам*ятаю, як він розказував, як небезпечно в Америці одинокій гарній дівчині хаха. підбадьорив мене на славу))
Правда, довго думати про це все не було часу, бо на горизонті з*явився цікавий об*єкт. Marriot Hotel...Місце, яке скоро стало нашим нічним кошмаром
Нєєєє, ну виглядає-то воно непогано...З цим я згідна, але за всім цим чудо-сервісом і першокласними 4-зіркоими умовами насправді приховується реальність життя...Важка праця не-американців - мексиканців, азербайджанців, греків і ще кого-завголно. Зовсім інша сторона життя "Голубої Мрії". Не така як в фільмах, можете повірити мені на слово, я знаю, про що говорю:)
Я дівчина смілива. А хулі, таксі зупинилося біля головного, вибіг конс*єрж, зустрів мене як посла Швейцарії, нормааааально...На ресепшині я довго і нудно пояснювала, хто я і шо там забула))) Як згадаю це зараз...Ой бля)
Все-таки, не зі всіма ворк-енд-тревелами таке буває, мені явно повезло) В кінці-кінців мені все ж повезло. Пропустим нудні деталі. Мене поселили в будиночок напроти МакДаку з двома супердівчатами з Дніпропетровська. І хоч я зараз з ними рідко спілкуюся, те, через шо ми пройшли разом не забудеться ніколи)) Мене нагодували і відправили спати. Завтра був важкий день, але я відчувала себе абсолютно щасливою людиною. На всі сто. Як мало треба для щастя - просто подушка. Океан був за 5 хвилин, а я так його і не бачила. В такі моменти я завжди згадую слова Скарлет О*Хари "Я подумаю про це завтра"....
Роботу описувати не буду. Хаускіпінг. Жах. Немає слів. Я зразу знала - надовго я там не затримаюсь. Це для мене занадто) І хоч мене запевняли, що треба просто змиритись і...і змиритись. Я знала, шо того не буде) Лишнє, мабуть казати, що з менеджерами готелю в мене не склалося хо-хо-хо.
І все-таки, правду кажуть - з часом все поагне забувається, залишаються тільки найприємніші спогади. Для мене це мої подруги по нещастю і щастю одночасно - Люся і Настя, Ocean Blvd, Piggly Wiggly, океан і фанта виноград))))
Насправді, спогадів і емоцій стільки, шо хочеться писати і писати. Просто шоб колись це не забути.
Було всяке-різне. В нас вдома була облава міліції, були китайки, які вчили нас робити орігамі і нагодували нас китайською качкою)) Були нічні купання в океані, уууу наші улюблен перекри "на крильце"...Я вже казала про фанту виноград?) Зараз вона є і Україні, але вона тут кончєна і взагалі то не то))
А ше якось ми бухали на пляжі, а за то могли і депортувати ^^
А ше - ми потрпили на з*їзд байкерів. цікаве видовище. Наша сусідка зверху, приємна така жіночка прийняла в гості штук 10 чорних чуваків і вони жили там поки був той парад) Кликали нас на пиво. А ми закрилися на всі замки)))) І спати було трохи стршно під дикі крики "сусідів")))
Ехххх...вєсєлуха там була. Є шо згадати... І то файно.
Але в мене були деякі інші плани на це літо. Місяць в Кароліні пройшов як день. Я і помітити не встигла як поставила дівчат перед фактом: я збираю речі, завтра зранку автобус до нового Орлеану. Перед від*їздом забігла попрощатись в студентський центр. На мої слова про Орлеан чувк-власник витраращив на мене очі і сказав "Нуууу ти даєш...Ти взагалі знаєш, шо в Орлеані тебе застрілити можуть?" а я йому "Тепер знаю". Це була важлива інформація. Принаймі було про що подумати в дорозі.
І от знову...Знову "Грейхаунд", за яким я так заскучила. Ну, не перший раз. прорвемся. В руці був телефон, а в голові думка "мене вже ніого не здивує". Я просто не знала, куди я їду)) Якби знала, напвено б не ризикнула.
Так от, я зупинилася тоді на тому моменті, коли сіла в автобус...
Ніколи не забуду того відчуття - як на безлюдному острові. Їдеш невідомо куди, немає нікого, немає навіть телефону. Зовсім сам. Зовсім. І не знаєш, чого чекати від наступної секунди. А згадувати це круто, до речі))
Омину я трохи то все, шо творилося в моїй голові за тих 12 годин маршруту, це і так словами не передати. Підкінець прийшло полегшення, коли автобус виїхав з диких лісів, через які проходила траса і я (вже, чесно, без страху і переживання) підняла голову і побачила Південну Кароліну во всєй красє)
Настрій покращився. І хоч я, як і раніше, поняття не мала, шо мені робити по приїзді...Я зрозуміла, що буде весело.Міртл Біч. Одне з багатьох курортних містечок на березі Аталнтичного океану. Шо тут скажеш - атмосферу словами передати важко. З часом все потрохи забувається, але коли я згадую це місто, то зразу згадується повітря...Таке зовсім легке, безпроблемне, я б сказала) І вітерець з океану...І ми з Настьою і Люсьою гуляєм по Ocean Boulevard, але про це пізніше)
Отак приблизно це виглядало. От тільки шкода, що фото зовсім не передають емоцій=(
Про Міртл Біч говорять часто, що є і кращі місця, але зі всіх місць в США, де я побувала, там найкраща атмосфера. Які б не були проблеми, як би не було важко привикнути до роботи і всього іншого, все-таки там я почувала себе щасливою)
Тепер вернемся до сухихи історичних фактів. Тобто до того, шо вібувалось далі. Весь мій ентузіазм зазнав епік фейлу, коли я вилізла з автобуса на станції і треба було шось вирішувати. В мене була адреса. Це вже щось.
Я з неймовірними зусиллями витягнула сумку. після 30 годин неспання вона здавалась мені непідйомною...Доповзла до таксі, швиденько вмостилася на передньому сидінні і сказла куди їхати. Таксист попався на диво прикольний, навіть знав шось про Україну. Вже не пам*ятаю всіх деталей, але точно пам*ятаю, як він розказував, як небезпечно в Америці одинокій гарній дівчині хаха. підбадьорив мене на славу))
Правда, довго думати про це все не було часу, бо на горизонті з*явився цікавий об*єкт. Marriot Hotel...Місце, яке скоро стало нашим нічним кошмаром
Я дівчина смілива. А хулі, таксі зупинилося біля головного, вибіг конс*єрж, зустрів мене як посла Швейцарії, нормааааально...На ресепшині я довго і нудно пояснювала, хто я і шо там забула))) Як згадаю це зараз...Ой бля)
Все-таки, не зі всіма ворк-енд-тревелами таке буває, мені явно повезло) В кінці-кінців мені все ж повезло. Пропустим нудні деталі. Мене поселили в будиночок напроти МакДаку з двома супердівчатами з Дніпропетровська. І хоч я зараз з ними рідко спілкуюся, те, через шо ми пройшли разом не забудеться ніколи)) Мене нагодували і відправили спати. Завтра був важкий день, але я відчувала себе абсолютно щасливою людиною. На всі сто. Як мало треба для щастя - просто подушка. Океан був за 5 хвилин, а я так його і не бачила. В такі моменти я завжди згадую слова Скарлет О*Хари "Я подумаю про це завтра"....
Роботу описувати не буду. Хаускіпінг. Жах. Немає слів. Я зразу знала - надовго я там не затримаюсь. Це для мене занадто) І хоч мене запевняли, що треба просто змиритись і...і змиритись. Я знала, шо того не буде) Лишнє, мабуть казати, що з менеджерами готелю в мене не склалося хо-хо-хо.
І все-таки, правду кажуть - з часом все поагне забувається, залишаються тільки найприємніші спогади. Для мене це мої подруги по нещастю і щастю одночасно - Люся і Настя, Ocean Blvd, Piggly Wiggly, океан і фанта виноград))))
Було всяке-різне. В нас вдома була облава міліції, були китайки, які вчили нас робити орігамі і нагодували нас китайською качкою)) Були нічні купання в океані, уууу наші улюблен перекри "на крильце"...Я вже казала про фанту виноград?) Зараз вона є і Україні, але вона тут кончєна і взагалі то не то))
А ше якось ми бухали на пляжі, а за то могли і депортувати ^^
А ше - ми потрпили на з*їзд байкерів. цікаве видовище. Наша сусідка зверху, приємна така жіночка прийняла в гості штук 10 чорних чуваків і вони жили там поки був той парад) Кликали нас на пиво. А ми закрилися на всі замки)))) І спати було трохи стршно під дикі крики "сусідів")))
Але в мене були деякі інші плани на це літо. Місяць в Кароліні пройшов як день. Я і помітити не встигла як поставила дівчат перед фактом: я збираю речі, завтра зранку автобус до нового Орлеану. Перед від*їздом забігла попрощатись в студентський центр. На мої слова про Орлеан чувк-власник витраращив на мене очі і сказав "Нуууу ти даєш...Ти взагалі знаєш, шо в Орлеані тебе застрілити можуть?" а я йому "Тепер знаю". Це була важлива інформація. Принаймі було про що подумати в дорозі.
І от знову...Знову "Грейхаунд", за яким я так заскучила. Ну, не перший раз. прорвемся. В руці був телефон, а в голові думка "мене вже ніого не здивує". Я просто не знала, куди я їду)) Якби знала, напвено б не ризикнула.
No comments:
Post a Comment