Why

Якось так склалося, шо я розівчилася писати вірші...Вже більше року до мене не приходить муза і з тим нічого не поробиш. Зате я пам'ятаю, що ще років п'ять тому написати декілька рядків було набагато ефективніше ніж заплпкати. Така емоційна розрядка, якої зараз так бракує...Муза, ти деееее, вернися я сумую за тобою!

А ще я дивуюся, як могла таке написати ще в школі^^ Геть себе забула, себе 15-річну)) Найбільше усміхнуло те, що вже тоді в моєму словниковому запасі фігурувало слово "високомірна", це так мило))

І я люблю... не треба запитань

В очах моїх побачиш більше, ніж скажу

У паузах всіх стривожених вітань

Дивись... я тихо так дрижу...

І я боюсь... і правди ти не взнаєш

Моя високомірність – сто причин

А може... хоча ні, мене ти не кохаєш

Але, тоді, чому ти все ж один?!

Не дружба... бо ніхто не каже правди

І не ніщо, бо все-таки щось є

Це просто так, ніяк і не назавжди

Без значень! І не наше, й не моє.

Для чого треба?.. просто все так дивно

Ти не спитаєш, я не відповім

Так смішно – і ніхто не винний.

І неважливо, що сказати всім.

Чекаю ще... можливо зрозумієш!

Бо я не зможу – перший крок... і я

Смілива, але ти це краще вмієш

Твоя... твоя... твоя... твоя! Твоя!