On My Way Home. Why So Serious

    * Пост із запізненням в два тижні, ууупс :)

     Знаєте чого я боюся? От такий-собі мій найстрашніший нічний кошмар? Я боюся одного дня втратити, забути, стерти деякі моменти з моїх подорожей  – навіть найдрібніші деталі інколи приносять таку велику додану вартість до мого життя, що це не порівняти ні з чим. Подорожі, і все, що з ними пов’язано – це одна з найважливіших частин мого життя, це двигун, який дає мені силу йти до цілей, працювати, розвиватися, вчитися. Може я не типовий туристи, замість музеїв шукаю цікавих людей, смачну кухню, місця для «місцевих» і мене тягне туди, де можна відриватись до ранку. Тобто я проти рейсів для туристів і фоток під кожним пам'ятником. Але то власне то, що відрізняє тревелера від туритса. Про це я вже писала.

    Таким чином, я пишу цей пост в дорозі з Гданська до Кракова (*писала, коли їхала). Траса зовсім пуста в ранок понеділка і на швидкості 120 км/год під трек Nora En Pure “Come with me” я розвалилася на задньому сидінні і тут мені пригодився робочий комп, який я чомусь взяла з собою в дорогу. Настрій як ніколи пасує до написання нового посту, і часу цілий вагон. Про саму поїздку напишу наступного разу, коли отримаю якісні фотки, а сьогодні – про інше.

     Від свіжого морського повітря мій розум прояснився ще більше. Останній місяць на роботі був таким важким, що ойо-йой, я навіть встигла забути, як сильно я люблю своє життя і яке воно в мене класне! Я пишу це не для того, щоб хтось прочитав це і подумав, що я хочу повимахуватись невідомо чим. Я пишу це, бо може це когось вмотивує? Знаєте, ми живем в своїх консервних банках – кожен в своїй, як ті шпроти в олії. Ну зізнайтеся ж, буває таке відчуття? Ми інколи так живем, що ніби все і ок, але ніби і чогось бракує... Так ніби як усі, так стандартно. І кожен раз, коли в душі з'являється ото підозріле відчуття пєчалькі (я інколи називаю це як в книжці Мілана Кундери – Unbearable Lightness Of Being) – так ось, коли нас починають гризти підступні думки про те, що можна було б і краще, можна було б так, як хочеться, а не так, як Є. Тоді ми включаєм оту стандарну мантру (я чула її від тата 22 роки, тому я дуже добре знаю, як це звучить) – «Для чого тобі це? Куди ти взагалі пхаєшся? Не будуй собі ілюзій! Стільки людей живе так як живе і все нормально. Для чого будувати мрії, які не стануть реальністю, якщо можна розслабитись і пливти по течії». Ось так мій тато (не зі зла, а тому що він мене дуже любить і переживає за мене) вчив мене жити.

     Можливо це був крайній варіант, але суть така, що (в будь якій країні, це не стосується України конкретно) більшість людей так і живе - за цим принципом. Але ж ми для того і люди, а не риби. Навіть риби і ті мігрують в океані, а пливе по течії хіба якесь трухляве дерево. Я ж не трухляве дерево, я так не хочу. В якийсь момент (не знаю, коли конкретно це сталося, але напевно після дечого пережитого і розбитого) я зрозуміла, НАСКІЛЬКИ все залежить від мене. Не буду говорити дурниць, це далеко не сто відсотків, але ця частина достатня, щоб з її допомогою не лише жити справжнім життям, з емоціями і пригодами, а навіть втілити багато мрій (матеріальних і нематеріальних), якщо трошки постаратися і кожного дня виходити хоч на крок із зони комфорту. Для цього не потрібно стартового капіталу і «корисних» знайомств батьків, як-то у нас на Батьківщині водиться... Фу, ненавиджу це. Мені повезло (я абсолютно серйозно це кажу, що повезло) народитися в бідній сім'ї. Це багато в чому навчило мене жити краще, ніж будь-який підручник. Це така-собі вища математика життя. Веду я до того, що неважливо, звідки ти – з села, чи з міста, багатий чи бідний, головне – що у тебе всередині. Нехай тебе не розуміють (мене у Львові мало хто розумів, і що з того?  Ніхто мені цього не повинен). Пам'ятаю, як колись мені на Formspring хтось ядовито написав «Твої батьки бомжі, підмітають вулиці напевно, а ти тупа і дурна, показуєш з себе невідомо кого. Ти ж розумієш, що ти нічого в житті не досягнеш?». Я пам'ятаю,  як мені тоді стало боляче (в основному через батьків, бо вони в мене далеко не бомжі і ніколи вулиць не підімітали, і вони в мене взагалі настільки веселі і класні люди, що хотілося вилити трошки кислоти в лице людині, яка це мені написала).

     Я б дуже хотіла, щоб ця людина рано чи пізно прочитала, що я зараз тут пишу і не дай бог не подавилась своєю  гниллю. Тоді я була ще мала і нерозумна, мене ранили такі речі, зараз я трохи знаюся на людських емоціях і поведінці. Якщо ця людина з тих часів (бо це було давно) не змінилася, то мені її щиро-щиро шкода. Аж зараз заплачу.

    Якщо мій приклад для вас зовсім непереконливий (що зрозуміло як білий день – нічого я в житті не досягла так насправді, а сиджу тут філософією займаюся). Так ось, недавно я була на тренінгу одного польського бізнес-тренера (люблю такі штуки, напишу якось окремо про можливості в Кракові, де можна дуже корисно провести час). Ну от - приклад на цю тему.

    Я думаю, кожен із нас хоч раз чи два в житті пробував хімікатну і мегакалорійну курку в KFC. Я їла її один раз за дуже смішних обставин: ми з подружкми після п’ятничного трешу на ринку Кракова зайшли випити кави, за сусіднім столиком хлопці були такі вражені нашою неписаною красою в 5 ранку, що купили нам в знак уваги найбільше відро курки. За нормальних умов мені важко уявити ситуацію, щоб я таке їла, але тоді гріх був не зїсти :) Нам ну дуууже смакувало.

    Але я не про це. Ви знаєте, як з'явилась марка? Марка з'явилася, коли 50-річний полковник у відставці з Кентуккі довів, що починати ніколи не пізно. Він дуже довго жив  в зоні комфорту, але це піздєц як йому не подобалося. Ой ну просто піздєц як! І ще він вмів жарити курку. От мав чувак талант – жарити курку. Я напрклад, теж вмію, але не так як він. І тут він подумав, чому б із цього не зробити бізнес? І почав шукати інвестора. Спочатку з нього сміялися, типу «ха-ха-ха, дурак курку жарить, ти  розумієш, що нічого з цього не вийде». Спонсорів він шукав ой як довго, можете собі почиати в гугл. Дуже мотивуюче, набагато більш мотивуюче, ніж мої пісні історійки. Читайте тут : )

KFC

    Таких історій насправді море. І не сприймаймо цих людей, які досягли чогось, як якусь іншу расу чи богів. Вони, як і ми, мали дві руки, дві ноги, один мозок. Просто хтось використав не 5% його потенціалу (його – то мозку), а 5,5% і от так воно сталося.

   Ще є теорія, що якщо всі гроші світу розділити порівну між людьми – за 50 років все вернеться на свої місця: 20% людей володітимуть 80% грошей. Так і є. І нема чого ненавидіти багатих і успішних. Краще всю енергію від заздрості направити на свій розвиток – книжку хоч почитати, шолі.

    Тепер про заздрість. Доїжджаєм потрохи о Кракова, попереду ще з як мінімум година дороги, а я починаю тут розходитись... Боюсь, що пост вийде занадто довго-нудний  і доведеться переробляти. Ну шо дєлать...

      Я хотіла сказати щось про заздрість. Всі ми в якісь моменти її відчуваємо, бо ми тільки люди і не треба казати «ой нє-нє, я то нікооооли нікому не заздрив». Просто заздрість буває різна. Я б поділила її на два види, як якусь хворобу. Перша – така, що мотивує нас на щось хороше і свідчить, що ми (перепрошую) не зовсім ще хєрові люди, є в нас надія на майбутнє. А інша – то така, що з'їдає нас зсередини, притуплює і не дає йти вперед. То дуже сумно заздрити оцією другою заздрістю, бо тоді все, приїхали – життя зведеться до того, що ти ненавидиш всіх, хто чимсь кращий (або просто всіх, коли тебе питають чому – пояснити ти не можеш), ти шукаєш всі на світі причини своїх бід в чому-завгодно, а то ти насправді трохи невдаха (але це можна змінити, споко). Ну ось, тому якщо вже заздрити – то з користю. Ну і не проклинати людей, бо ніхто не святий – це і так зрозуміло, а інше – хтось як і я, як і ти, шукає спосіб знайти своє нагріте місце під сонцем, де можна буде лежати і пити коктейлі, а не копати бульбу за містом в полі. Я тепер завжди, коли бачу що в когось щось виходить краще, питаю себе «як?» замість «ну чомууууу?», і це піздєц діє. Краще ніж сироп подорожника :)

    Це так, пост ніачьом і про все відразу. Все, що прийшло мені в голову на відрізку 500км з півночі Польщі до Кракова :)

     Будь-які уваги, позитивні і негативні – будуть уважно розглянуті.

     п.с. наступного разу напишу про Гданськ і про те, як думки матеріалізуються, коли ти хочеш в Ріо де Жанейро, буде не так нудно :)